Дмитро Білий: Шлях Срібного Яструба

Атей підхопив Щит Таргітая, свій горит зі стрілами (лук, здається, зник у безодні Великої ріки) і розгублено озирнувся навкруги. Перед ним простирався відкритий степ. Позаду губилася у сизому вологому тумані широчінь Борисфену. Особливого бажання знову пірнати у нього якось не було. Вовче виття раптом стихло. Запала тиша. Атей перевів дихання. Йому на мить здалося, що вовче виття тільки примарилося йому. Він зробив декілька обережних кроків, напружено вслухаючись у тишу. Трохи розвиднілося. Не більше як за один літ стріли Атей розгледів примарні обриси високого кургану і, обережно ступаючи, направився до нього. Правицею він тримав, виставивши лезо уперед, свій акінак, а щит притискував до грудей.

Тиша була пронизливою. Атей навіть відчував, як тяжкий туман давить йому на плечі. Страх виповзав із цієї тиші і, здавалося, висмоктував з тіла всі сили. Нарешті Атей добрався до кургану і, за звичкою, шепочучи вибачення перед незримими хазяями цієї високої прадавньої могили, видерся на його вершину. Незважаючи на те, що він ішов дуже повільно, серце його несамовито калатало у грудях. Атей зупинився, намагаючись хоч щось розглянути в тумані. Але степ навколо завмер або ж зачаївся у мареві…

…Тиша луснула миттєво, розсипалася, немов великий глиняний глек, потрощений тяжкими копитами. Клапті туману повільно осідали на землю. Атей почув тупіт копит. Він ще не бачив ні коня, ні вершника, але ясно чув, що кінь несеться по степу навдивовижу швидко, рятуючись від якоїсь жахливої гонитви. А ще Атей почув разом із дріботінням копит невидимого коня шурхіт безлічі вовчих лап. Атей стиснув зуби, щоб своїм криком не виказати себе. Моторошні звуки наближалися. Здавалося, що невидимий вершник і вовча зграя вже наблизилися до самого підніжжя кургану. «Великі воїни, поховані тут, поверніться з полювання Таргітая й допоможіть мені!» — у відчаї зашепотів пересохлими губами Атей.

Раптом похмурі промені слюдяного весняного сонця впали на землю, і Атей побачив крізь марево жахливу картину. Повз курган проносився вершник на чорному, немов вороняче крило, коні. Кінь був вкритий білою піною, клапті якої падали на землю. Колись багато прикрашена шкіряна уздечка була розірвана, і гнилі кінці її розліталися навколо кінської голови, мотляючись на іржавих кільцях. У довгій гриві зі сплутаними пасмами можна було побачити колись яскраві та гаптовані, але вже давно пошматовані стрічки. Сам вершник сидів по-скіфські, обернувшись до невидимої гонитви, і, висмикуючи блискавичними рухами стрілу за стрілою з гориту, стріляв з луку. Одяг вершника був весь вкритий землею і темними плямами, подряпаний і зотлілий. Скіфська шапка з довгими кінцями не давала побачити обличчя.

Атей заклякши дивився на вершника. Було у цьому стрільцеві щось надприродне. Але що саме, хлопець не міг зрозуміти. Можливо, якась холодна й темна сила, якою віяло від швидких і невтомних рухів вершника. А можливо, декілька стріл із обламаним оперенням, що стирчали із його тулубу.

Вершник порівнявся із курганом і на мить обернувся, простягнувши руку за новою стрілою. Атей здригнувся — замість людського обличчя з-під шапки блимнули кістки черепа.

Атей не витримав і скрикнув. Йому здалося, що моторошний стрілець на мить озирнувся чорними проваллями на нього, але кінь вже минув підніжжя кургану і розтанув у тумані, уносячи на собі страшне видіння. Атей застиг, хапаючи ротом повітря. Раптом з туману, звідки доносився цокіт копит чорного коня, почувся пронизливий свист. Атей відчув сильний удар і з жахом побачив довгу стрілу, яка вп’ялася у його груди. У голові в хлопця все запаморочилося, і він безсило опустився на коліна. Акінак випав з його безсилих рук. Перед очима все закружляло. Останнє, що він побачив перед тим, як зануритися в темряву, це величезну зграю чорних вовків, які летіли степом, ледь торкаючись лапами землі…

— Скільки разів, скіфе Атею, мені ще прийдеться рятувати тебе від смерті? — немов здалека, крізь чорний туман, долетів до хлопця знайомий голос. Туман поступово розсіявся, Атей відкрив очі і ледь зміг зрозуміти, що сидить на коні, якого повільно веде, тримаючи за вуздечку, Орія.

— Хіба тебе теж вбили й ми разом відправилися на полювання до Таргітая? — ледь ворушачи губами, прошепотів він. За останній час він взагалі перестав дивуватися будь-чому. Орія сумно посміхнулася:

— Здається мені, що для полювання ти занадто кволий, хоча, якщо стріла отруйна, то невдовзі ти дійсно зможеш приєднатися до своїх предків і до Таргітая.