Вона ледве трималася на ногах. Пухляков підсунув їй стілець.
— Сідай, Лушо, та поговоримо тепер по душах… Отже, як я зрозумів, ти не проти того, щоб піти за мене, незважаючи на чималу різницю в роках? Чи так це? Відповідай коротко і чітко — так чи ні?
Лушине серце забилося частіше, на щоках виступив рум’янець, а очі блиснули радістю. Звичайно, не такого чоловіка їй хотілося — лисого, вайлуватого, мов лантух, та й старого і рудого, але ж зате — суддя, і вона стане судіїхою! Су-ді-ї-хою! Боже! Чи думала вона про таке?
— Так, — шепнула вона, ледве стримавшись, щоб не вигукнути на всю кімнату.
— Гаразд. Це вияснено. Але є ще одна заковика… — Пухляков і не помітив, що збився на суддівський тон. — Бачиш — я не можу отак запросто одружитися з тобою… — Він зробив паузу, а Луша вся внутрішньо напружилася, аж випросталася.
— Чому? Я не рівня вам? — спитала різко.
— Ти розумна і здогадлива дівчина, — похвалив її Пухляков, злегка червоніючи. — І це полегшує моє завдання пояснити тобі — чому?
— І не треба! Я все розумію! — ще різкіше сказала Луша. — Якщо не можете, то відпустіть мене — та й по всьому!
Пухляков схопив її за руку.
— Ні, ні, ти не так мене зрозуміла… Бачиш — я не хочу зайвих розмов… — В його голосі появилися благальні нотки, а потім в очах заблискотіли хитрі іскринки. — А давай-но ми зробимо так, Лушо. Ти сьогодні ж залишиш службу у дяка і перейдеш до мене служницею… Я давно живу одинаком. Правда, мені допомагає по господарству Грицько. Та який з нього помічник? Дров нарубає, груби натопить, води принесе… А мені потрібна справжня господиня в хаті. Ось ти й будеш нею. Спочатку ніби наймичкою, а там і поберемося… Ну, як? До мене? Чи в суд? Не забувай, що на тобі є вина! І не мала! Ну?
Він поплескав її по щічці.
Луша вагалася не довго. Е-е, що буде, те й буде!
— Краще до вас, ніж у суд… Ви не пошкодуєте — я стану доброю господинею. Не сумнівайтеся.
Пухляков розплився в задоволеній усмішці — погукав Грицька:
— Грицьку! Агов, Грицьку!
Двері прочинилися — з’явилася Грицькова фізіономія.
— Ну, що там? — буркнув.
— Від сьогоднішнього дня Луша служитиме у мене кухаркою та покоївкою. Щоб слухався її, як мене самого!
Грицькове обличчя витягнулося — аж нижня щелепа одвисла.
— Ну й ну! — вимовив він украй здивовано. — От так-так!
І пошкріб п’ятірнею свою нечесану чуприну.
Пухляков почервонів.
— Понукай мені! Зрозумів, що я сказав? Ось ключі від хати — проведи Лушу додому! А я прочитаю деякі бомаги — і на обід буду теж… Зрозумів, бовдуре?
— Та зрозумів, пане. Аякже! — Він явно був ошелешений такою несподіваною новиною, витріщив очі на Лушу і вже відкрив було рота, щоб ще щось сказати, та побачивши, що лисина судді почала червоніти — а це була явна ознака гніву, знизав плечима: — Як не розуміти?
Наступного дня, вранці, Івась обійшов знайомих чумаків, котрі розібрали на зберігання Хуржикову живність, домовився з ними від імені Катрі, що він тепер забере, а що вони триматимуть до продажу. Потім зайшов до суду.
Пухляков був на місці.
— А-а, запорожець! Заходь, заходь! Бувалим людям я радий! — проголосив він, рукою показуючи на стілець поряд свого столу. — З чим завітав? Кажи!
Доброзичлива усмішка, з якою він зустрів відвідувача, дуже швидко злетіла з його лиця, а голос став сухий, офіційний… Та Івася це не збентежило. За останні два роки він багато чому навчився, а передусім — тримати себе в руках, не тушуватися перед начальством. Тому зразу почав з головного.
— Пане суддя, я прийшов до вас, щоб уладнати майнову справу Катрі.
— А вона тобі хто? — зразу ж перебив його Пухляков.
— Як — хто? Наречена… Ви ж знаєте.
— Але ж вона була замужем за іншим!
— Ну й що? Була, а тепер вдова… Прийде час — і ми поберемося.
— Отже, наречена? І це твердо?
— Так.
— І чого ж вона хоче?
— Продати землю, що належить їй по спадку від Хуржика.
— Продати землю? — здивувався Пухляков. — Тобто хоче залишити Лубни?
— Так, після того, що трапилося, їй тут робити нічого. Ми поїдемо на південь, до Чорного моря. Там землі не міряно! Я маю право отримати ділянку — вже й місце набачив над Бугом…
Пухляков задумався, почухав свого кирпатого носа.
— Гм… Але ж потрібні бомаги — купчі, дарчі грамоти або заповіт від Хуржика. Вони в неї є?
— Немає, пане суддя. Ви ж знаєте — все згоріло. Тим більше ніякого заповіту Хуржик просто не міг залишити. Не встиг.
Пухляков відкинувся на спинку крісла.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу