Володимир Малик - Чумацький шлях

— А в полі — двадцять п’ять, — відповів Івась, відразу здогадавшись, на що натякає суддя, і зрозумівши, що без його допомоги відсудити Хуржикову землю Катрі буде дуже важко або й зовсім не під силу. Тому ніби між іншим додав: — Катрі буде досить і того, що в полі, а тут, у місті, земля їй ні до чого. Не повертатися ж їй сюди, на попелище!

Пухляков проникливо глянув у ясні очі запорожця, а той підтвердив натяк досить прозорими словами:

— Допоможіть їй, пане суддя, — крім вас, нікому!

Пухляков скривився — боявся зайвих вух.

— Гаразд, приходьте — побачимо, що можна зробити, — поспішив сказати.

На тому він розпрощався.

Івась почував себе після розмови з суддею препогано — от ніби ногою вступив у багно. Уперше в житті йому довелося зіткнутися з ситуацією, що була для нього темна й чужа. Справді, що він знав про закони, про судочинство, про купчі, вірчі та дарчі грамоти? Про спадкоємність? Нічого. Все це була мудрість за сімома замками. А час біжить, не жде. Весною треба повертатися до війська, а що Катря тоді зробить сама? А він знав, як довго по судах тягнеться тяжба, як люди, що з діда-прадіда володіли землею, роками судилися, поки не втрачали і землю, і всі статки. Ніби не так було з Катриним батьком, що задумав було судитися з самим полковником? І землі позбувся, і в могилу ліг, залишивши сім’ю ні з чим… Те ж саме бачив він і в армії: офіцери наживалися на нижніх чинах, генерали брали хабарі від офіцерів, а всі гуртом намагалися видерти хоч вовни жмут з поганої вівці — запорозького козака.

«Бог з ним, з цим двором, — подумав Івась. — Умовлю Катрю віддати його Пухлякову. Аби лиш зробив бумаги на польові грунти!»

Пухляков зачинив за собою двері і зразу ж кинувся до гарячої грубки — притулив закоцюблі руки.

— Грицьку! — гукнув. — Грицьку! Ти де?

З глибокого шкіряного фотеля, що стояв за столом, підвелася сонна Грицькова фізіономія.

— Я тута, пане!

Пухляков оглянувся і почервонів, гнівно тупнув ногою.

— Скільки разів тобі казано: не смій сідати в моє крісло! Вошви напустив! Рухтити можеш і на ослоні!

— На ослоні твердо!

— Поговори мені! Де Луша? Привів?

— Та привів, — Грицько нехотя виліз із фотеля, почухався.

— Де ж вона?

— Та де ж? Там, де ви сказали, — в холодній!

— Приведи сюди!

Грицько пригладив розкуйовдженого чуба — мовчки поколивав до коридора, а незабаром привів Лушу. Став біля дверей. Луша відразу ж сіла на стілець біля столу.

— Можеш іти, Грицьку! Та нарубай дров! — сказав суддя, все ще гріючи руки.

— Та дров нарубано — ого-го! Аби ви жили стільки!

— Ну, то принеси води!

— Води в діжці повно, пане!

— Хай тобі біс! З тобою не зговориш! Свіжої води — тобі сказано!

— То так би зразу й сказали, — буркнув Грицько і прочинив двері, все ще не виходячи в коридор.

— Та не стовбич під дверима! Не підслуховуй! — гримнув Пухляков.

— Не вашого батька дитина! Я такої звички не маю! — огризнувся Грицько.

Пухляков кинувся було за ним, щоб дати потиличника, але перед самим його носом з грюкотом двері зачинилися.

— Тьху! — плюнув спересердя Пухляков і повернувся до Луші. — Ти вже тут?

— Та вже ж! Ви ж наказали зачинити мене в холодну! За віщо?

Пухляков сів у фотель, погладив гарячою долонею лисину. Все ще був злий.

— За брехню!

— Яку брехню? Коли я брехала? Кому? — Луша почервоніла, випнула наперед, через стіл, свої пишні груди і гнівно блиснула білками.

Пухляков аж сторопів від такої відсічі, а ще більше від несподіваної жіночої краси й сили, яких він раніш не помічав у завжди одягнутої в свитку наймички. Тепер вона була в сорочці та запасці, що чітко окреслювали її ставну постать. Гм! Дурний був Хуржик, що знехтував такою дівчиною. Сама набивалася! А він, йолоп, закохався, бач, в іншу! Гм! От і докохався! І собі віку вкоротив, і синові!

Ці думки нагадали йому, для чого звелів привести сюди Лушу. Служба — передусім! І він прибрав поважного вигляду.

— Лушо! — мовив грізно. Я підозріваю, що ти знаєш значно більше, ніж сказала мені на попередньому слідстві!

— Про що ви? — Луша відкинулась на спинку стільця і почала бліднути.

— Про пожежу і твою причетність до неї!

Дівчина знову спалахнула.

— Яку причетність? Що ви мені шиєте? — Вона випросталася.

— Я нічого не шию, — спокійно відповів Пухляков, відзначаючи в думці, що, по всьому видно, не вона підпалювала хатину, але хто підпалював, вона, очевидно, знає. — Просто я щойно бачив Василів труп і подумав, що ти більше знаєш, ніж кажеш.