Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Цієї ж миті! – почувся у відповідь голос Бодаровського. Потоцький відмітив, що кубок, до країв налитий густим червоним вином, з'явився настільки швидко, немов був давно напоготові.

– Або я часто вживаю, або ви добре вмієте вгадати всі забаганки свого гетьмана, юначе, – зітхнув Потоцький, приймаючи рукою, одягнутою у пластинчасту залізну рукавицю, кубок.

Вино було приємно-кислуватим на смак і принесло деяку полегкість.

– Добре. Візьміть, – він простягнув Бодаровському порожнього кубка. – Що нового?

Бодаровський відкашлявся і кинув срібного кухля комусь із челяді.

– Пан Лащ шле гарячі привітання, коротку записку і кілька «язиків». Судячи з усього, його рейд був вдалим. Посланець, який доставив бранців, сказав, що його милість обійшов позиції Павлюка в Мошнах і добряче потріпав полк Кизима, який прямував на з'єднання з бунтівниками.

– Давайте спочатку «язиків», – коротко кинув гетьман.

Він потягнув носом вогке прохолодне повітря і подивився на обрій. Десь там, за смугою імли, за порослими рідкими кущами верболозу полем були Мошни – маленьке провінційне містечко, у якому Богом судилось стати у кривавій січі його «залізним» товаришам і знахабнілим ватагам бунтівників. Чомусь цієї миті в Миколая Потоцького не було впевненості в перемозі. Що це? У пам'яті здійнялись спогади про побачене в Кодаку: могутня фортеця перетворена на руїни, сморід згарища, гарнізон, який було перерізано, наче свиней. Три сотні відбірних мушкетерів під командою полковника Моріньйона, яких до того ж захищали укріплення, побудовані згідно з останніми надбаннями європейської фортифікаційної науки. Туди курінний отаман Сулима привів у багато разів менше військо, ніж те, що зовсім скоро розірве своїми лавами смужку імли на обрії.

Від задуми відірвав голос Бодаровського:

– Наказ виконано, ваша ясновельможність!

Стиснувши зуби, Потоцький кинув погляд на полонених. Четверо брудних чоловіків у подертих кожухах, без шапок, обличчя несли на собі сліди нещадних побоїв.

– Звідки ці люди? – запитав він у Бодаровського.

– Як я і доповідав, з ватаги Кизима. Пан коронний стражник захопив їх під час сутички в передмістях Мошен…

– Добре, добре! – нетерпляче перебив Потоцький. – Запитайте їх, де армата і їхній хлопський гетьман.

Бодаровський, випльовуючи слова, звернувся до полонених українською мовою. Ті мовчали.

– Якщо хочете, вашмосць, подужаємо відповідати і польською, – кинув нарешті один з козаків, з-під лоба дивлячись на Потоцького.

– Гм… це вже цікаво, – приклеїв до обличчя посмішку гетьман, – що ж, хлопе… Ти чув запитання, відповідай.

– Ну то слухайте. Пан гетьман…

– Ти забув добавити «ваша ясновельможність», хлопе! – від різкого вигуку Бодаровського в почті гетьмана сахнувся, наполохано заіржавши, чиїсь кінь. Дзенькнули остроги, почувся здавлений крик.

Потоцький поморщився.

– Нехай говорить як уміє, мій хлопчику. Навряд чи варто очікувати від цих людей поштивого обходження. Хоча… Як ви думаєте, вони хочуть жити?

Бодаровський знизав плечима і промовчав.

– Хочуть, – відповів Потоцький сам на своє запитання і, повернувшись до почту, вигукнув:

– Пане Окольський, мені відомо, що ви ведете щоденник наших з вами скромних діянь. Згодьтесь, щаслива нагода доповнити його цілком живими фактами. Адже ці люди – не що інше, як перехідна ланка до порозуміння між нами і козацьким станом.

Шимон Окольський – невисокого зросту огрядний шляхтич у темно-червоному оксамитовому одязі, який видавав у своєму господареві священнослужителя, з гладко виголеними щоками, які несли на собі здоровий горілчаний рум'янець, безшумною ходою виступив наперед. З покорою опустив очі долу:

– Я радий внести до своїх записів будь-які з діянь вашої ясновельможності на світлій ниві служіння батьківщині, – єлейним тенором вимовив він.

Потоцький повільно заховав посмішку.

– Так! Саме так, – він перевів погляд на полоненого козака. – Розповідай, лотре, що маєш. І не надумай мателяти! [70]

– А воно б ото знати, що саме вашу милість цікавить?

– Не роби вигляд, паршивий лисе, що ти є дурнішим, аніж створив тебе Господь. Де Павлюк?

Полонений щосили замахав головою:

– Вашесть! Як на духу… Бачив!

– Що?

– Павлюка!

– Де?

– У Черкасах!

– Тьху! – Потоцький спересердя сплюнув і одразу ж витер вуста добутою з рукавиці шовковою хустиною. – Ти ще маєш нахабність сміятися наді мною? Аби тобі після такого сміху кривавими слізьми не заплакати!