Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

Богун подивився на Нечая. Той лише знизав плечима і собі взявся за мотузку. Через мить уже тягнули гармату так, ніби нічого й не сталося. Але Іванові цей інцидент не йшов з голови. У незнайомцеві він пізнав сотника особистої сторожової сотні наказного отамана Павла Бута, на ім'я Федір Славинський. Цей чоловік, завдячуючи своєму паскудному характеру і посаді начальника внутрішньої безпеки, непопулярної в арміях всіх часів та народів, мав дурну славу, і запорожці завжди насторожено ставилися до сотника.

Нарешті мортира зайняла своє місце на рівному майданчику, дещо нижче гребня валу, і коло неї почали чаклувати пушкарі, установлюючи дерев'яні щити для захисту, обладнуючи сховища для запасів пороху та куль, вимірюючи її за допомогою квадрантів. Тимошівці одразу ж вирішили використати ці хвилини для перепочинку. Посідали в коло неподалік від гармати і запалили люльки.

– А що то воно було, Савко? – запитав Обдертого Нечай. Савка хмикнув.

– Пусте, – він посмоктав люльку. – Як там Неїжсало, чув хто?

– Помер малий, – пригнічено кинув немолодий уже козак на ім'я Гурко. – Новаки казали, ті, що при шпиталі. І не жив, сердега…

Кілька хвилин панувала мовчанка. Нарешті Богун зітхнув і підсунувся ближче до Савки.

– Савко, це не пусте, – мовив він. – Що у тебе із Славинським? У нього сам знаєш…

– Давнішні порахунки, – відмахнувся Обдертий. – Але й душить мороз.

Неподалік почувся хрускіт криги під ногами великого загону озброєних людей – важкі кроки кованих чобіт по мерзлій землі супроводжувались дзвоном зброї та залізних обладунків. Тимошівці повернули голови у той бік, звідки чувся шум. На чолі кількох десятків реєстрових козаків до них наближався Славинський.

Наблизившись, реєстровці, в яких легко було впізнати сторожу отамана, взяли запорожців у тісне кільце.

– Встань, Місюрко, – похмуро наказав Славинський, – давай сюди свою шаблю.

Савка звівся на ноги і мовчки відчепив від очкура шаблю. Покірно подав сотникові. Тимошівці, здивовано глипаючи очима, спостерігали за ним, але з місця не вставали. Вони були приголомшені. Ніхто не йняв віри, що Савка міг виявитись ворожим шпигуном, хоча те, що по нього прийшов Славинський, мусило говорити саме про такий стан речей. Сотник особистої сторожі наказного отамана був відомим пильною боротьбою зі шпигунами й вивідчиками. Справжніми і видуманими задля втілення в життя великих амбіцій Славинського. Богун сам незчувся, як опинився між ним і Савкою.

– Пан сотник не там глядить ворога, цей козак знайомий мені вже майже п'ять літ! – з викликом вигукнув він, дивлячись прямо в очі Славинському.

Той відповів довгим злим поглядом.

– Беріть цього, – вказав врешті своїм козакам на Савку.

Богун рвонув з піхов шаблю. Від несподіванки Славинський налякано відступив на кілька кроків.

– Що?! Ребелію захищати! – верескнув він. – За ним на шибеницю підеш, мерзотнику!

Коли через хвилину до місця сутички підоспів Омелько Дери-вухо, з шаблями наголо стояли вже півтори сотні козаків Тимошівського куреня. Реєстровці Славинського нерішуче збилися докупи і безучасно поглядали, як їхній сотник знемагає, ледь-ледь встигаючи відбивати вихор ударів, що його здійняв високий широкоплечий запорожець у блискучому, перської роботи, панцирі й бургундському шоломі. Шабля запорожця літала, немов блискавка, намагаючись вразити супротивника з різних боків, під найнеймовірнішими кутами атаки. Славинський навіть не робив спроб контратакувати. Відступав усе далі і далі, гарячково намагаючись відбити стрімкі, мов кидок змії, удари. Швидко зрозумівши в чому справа, курінний протиснувся крізь ряди тимошівців.

– Богуне, спинися! – різко, немов постріл, пролунав його голос.

Іван глянув на курінного, опустив занесену для чергового удару шаблю і сплюнувши відійшов. Тієї миті Славинський, блідий як смерть, вкритий рясними струмками поту, що стікали по обличчю з виряченими очима, вже стояв на одному коліні, з піднятим у захисті клинком. Він уже мало сподівався на порятунок. Коли Іван так несподівано спинив натиск, Славинський, важко опираючись на шаблю, підвівся. Люто зиркнув на нього і кинувся до курінного.

– Що, пане Деривухо, що це все означає?! Як ви можете пояснити таке нахабство?!

– У чому його прояв? – спокійно відповів Омелько запитанням на запитання.

Славинський мало не вибухнув від люті:

– І ви ще запитуєте? Ви ще маєте зухвалість запитувати?! Ребелія квітне в Тимошівському курені! Сі підлі харцизи кидаються з шаблями на захист злочинця, обороняючи його від законної влади військової старшини. І це під час бою! Під час, коли стратою мусить каратися найменший непослух! Добре ж ви тут пануєте, пане курінний отамане!