Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

Ніч. Яскраво-зоряна ніч запанувала над притихлим у зимовій сплячці степом. Та чи спить він? Скоріше, не спить. Зачаївся в напруженні. Тисячами пар наляканих заячих та хижих вовчих очей спостерігає він за людьми. Уважних орлиних та недовірливих совиних очей. Десь рятуються від цього смертельного для них скупчення людей олені, дикі кози, вепри й тарпани. Наївні тварини не можуть зрозуміти, що людям тепер немає до них діла. Вони прийшли на вкриті снігом рівнини задля того, щоб вбивати одне одного, тож тимчасово безпечні для звірини.

У таборі палали вогні і майже ніхто не спав. Збудження перед давно очікуваним бойовищем давалося взнаки, а ранні сутінки не додавали бажання відпочивати. У куренях тільки що зготували вечерю, тож запорожці, посідавши великими колами навкруг похідних казанів, сьорбали гарячий, заправлений шкварками і м'ясом куліш. На валах, що їх ще завидно вспіли влаштувати перед периметром з возів, перекрикувалися вартові. Ці вали, точніше, те, як вони були зроблені, примусили Івана поважати Павлюка ще більше, ніж він поважав його досі. Він міг упевнитись, що його отаман – дійсно геніальна у військовій справі людина. Замість того, щоб вгризатися, вибиваючись із сил, у мерзлий ґрунт, Павлюк наказав просто накидати снігу і полити його топленою на вогнищах задля такої цілі водою. За годину на морозі все це перетворилося у справжню ковзанку. Видряпатись наверх валу і втриматися на ногах стало надзвичайно складно навіть за умови того, що ніхто в тебе при цьому не стріляв і не колов списом. Що ж до непідкованих татарських коней, для них така перешкода була рівнозначною мурам нездоланої Трої.

Богун мовчки вдивлявся в цятки вогнів у ворожому таборі. Такі далекі і крихітні, вони здавалися нереальними в темряві, яка постала над степом. Десь там, навкруг тих вогнищ сидять люди, котрі через кілька годин почнуть стріляти, різати і колоти його друзів і самого Івана. Але він не відчував ні злості на них, ані страху. Звично вже підраховував у думках кількість здобичі, яку отримає разом з козаками свого куреня у разі завтрашньої перемоги. Зрозумівши, про що думає, Іван посміхнувся в темряві сам до себе – хід думок справжнього запорожця, для якого війна є роботою, і за неї має бути винагорода. І він стискав у руці руків'я шаблі. Так, війна – це робота, і завтра її має бути багато…

Сурма засурмила гасло до бою, як тільки у повітрі почали сіріти перші ранкові сутінки, і одразу ж козацький табір сповнився криками, тупотом ніг, іржанням коней і брязканням зброї. Козаки займали бойові позиції на периметрі, готували мушкети. Пушкарі діловито поралися біля вкритих памороззю гармат. Отаманські джури бігали по табору, доносячи накази Павлюка до підрозділів війська.

Богун сидів у сідлі свого огира, знаходячись поряд з Омельком на чолі комонної сотні Тимошівського куреня. Вони очікували. Час кінноти ще не настав – спочатку ворожий наступ мали відбити піхотинці, які зараз завмерли, вивчаючи поглядами понад мушкетними стволами темні лави комонних татар. Маленькі, чумазі, у вивернутих хутром назовні кожухах, буджаки були схожі на чортенят, вимащених смолою з пекельних казанів. їхні низькорослі коники, що гривами майже діставали землі, довершували кумедний вигляд кочівників, роблячи все зовсім несерйозним. Несерйозним, якби не їх кількість! При першому ж погляді на ворожу орду стало зрозумілим, що вірогідніше за все вночі до них прибула підмога. Тож тепер татари охоплювали козацький вагенбург з трьох сторін, а за необхідності легко могли взяти його в кільце. Підтвердив факт прибуття до ворога підкріплень і захоплений запорізькими пластунами «язик». Перед тим як його закололи списом, татарин розповів про прибуття салтана Азамата з десятьма тисячами вершників, після чого кількість орди нараховувала близько двадцяти п'яти тисяч. Натомість посол союзника Батир-Ґерая, який прибув до Павлюка годину тому, приніс звістку, що хан вирушив їм на допомогу, але прибуде лише надвечір, отже, поки що на його допомогу можна було не розраховувати. З огляду на все це Павлюк прийняв єдине вірне рішення – відбиватися в таборі і не чинити до прибуття кримців жодних спроб контратакувати. Зайві втрати не входили до планів козацького отамана.

Джура, який примчав до Омелька Деривуха, мав заклопотаний вигляд.

– Пан отаман наказав всім спішитись і займати позицію на валу. Комонної вилазки доки не буде, – кинув він курінному.