Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– А такої! – друга карта Паляниці лягла поверх інших з різким ляском.

Нечай так само мовчки покрив.

– Паляниця, не роби хвилі. Біжи краще по горілку, – Савка Обдертий позирав на Паляницю, флегматично накладаючи люльку.

– Ну це ще побачимо! – затято кинув крізь зуби Паляниця. – На ось…

Нечай мовчки підняв із сирна дві останніх карти.

– Ага, приймаєш! – зрадів Паляниця.

– Знайшов чому радіти, – хмикнув Савка.

– Ой шкода відра горілки, ой шкода! – піддражнив Паляницю один з Карасів.

– Кому, мені шкода?! – спалахнув Паляниця.

– Ну не мені ж, – вишкірився на нього білими зубами Обдертий.

Тим часом Нечай відбив останню карту Паляниці і пішов у наступ. За хвилину все було скінчено.

– Тю… Грати він сідає, – недбало кинув другий Карась. Паляниця почервонів, але всього через мить зумів себе опанувати.

– Агов, шибеники, хто там казав, що я жалкую? – він опустив руку в кишеню, після чого сипонув на сирно добрячу жменю срібних татарських гурушів.

– Ну… козак, козак! – розвів руками Савка.

Раптом вони обидва замовкли і отетерілими поглядами подивилися на Омелька – той неквапом зібрав зі столу монети і опустив їх всі до кишені свого жупана.

– До шинку підемо, – голосом, що не терпів сперечань, пояснив курінний. – Нічого в курені під святими образами пиятики вчиняти. Для того жид шинок і поставив. А тут, крім іншого, можливо, хтось відпочити захоче.

З курінним дійсно ніхто не почав сперечатися, тим більше Омелько, як завжди, мав рацію. Тож через кілька хвилин десяток козаків Тимошівського куреня, серед яких і Богун з Нечаєм, прямували, не звертаючи уваги на хурделицю і снігові замети, до великого шинку, що світив у холодну темряву вузькими отворами вікон за якусь сотню кроків від січової брами. Серед заметеного кучугурами снігу передмістя він виглядав чимось на зразок Ноєвого ковчега.

У шинку в ніс вдарив чад прокислого вина і пересмаженого м'яса. Великі столи, за кожним з яких могли вміститися по десятку людей, майже всі були зайняті. Тимошівці знайшли вільний стіл у кутку, неподалік від просторої пащі коминка. Поряд гуляла компанія козаків Вищестеблівського куреня. Підпиті запорожці гамірливо привітались з новоприбулими:

– О, дивись, і тимошівці нині забавляються! – розв'язно вигукнув один з них. – Пийте, браття, на цім світі, бо на тому не дадуть!

– А ми так і чинимо, панове-браття, – Омелько з пошаною схилив голову перед вищестеблівцями, після чого загудів до жида-шинкаря: – Гей, шинкарю! А давай нам, що маєш. Та пісного, скурвий сину!

Швидко забігали служники. На столі з'явились риба, житня тетеря, щерба і горілка. Голосно дзенькнули чарки.

– За всіх здоров'я! – гаркнув Омелько, – і за вас, братчики, – повернувся він до вищестеблівців.

– Слава! – відповіли ті, аж стеля затряслася.

Після того, як чарки спустіли, Омелько нахилився до Івана:

– Іване, – раптом поставив він зовсім несподіване запитання, – а пам'ятаєш про нашу давню розмову про ляхів, харцизів і наше до них ставлення?

Іван витріщився, не розуміючи запитання:

– Про що ти?

– Про наїзд на хутір мого хорошого знайомого, про бій і поранення, а також про одного хороброго і не по роках розсудливого хлопчака, – з посмішкою підморгнув Омелько.

– А… Тепер пригадую. Чому ти згадав?

– Сьогодні великий день, Богуне, – таємниче мовив Омелько. – Сьогодні ти побачиш людину, яку насправді турбує доля поневоленої ляхами України.

– Панове молодці, – Омелько підвищив голос, беручи до рук наповнену оковитою чарку. – Хочу, щоб ви знали – я привів вас сюди не лише задля чарки. Саме сьогодні я отримав звістку. На мій погляд, надзвичайно важливу звістку. До нас на Січ з України вирушив чоловік, якого я поважаю, і він заслуговує цієї поваги. Дуже скоро він буде тут, серед нас. Усе про що прохаю вас: вислухайте його, і вам стане зрозумілим, чому я наголосив на цьому. А доки що за козацьку славу!

Угору злетіли руки з чарками. Скоро озвалися музики на лаві біля шинквасу, і гулянка пішла широко, із запорізьким завзяттям. Проходила година за годиною, підходили на вогник інші мешканці козацької столиці. Врешті шинок заповнився вщерть. З гарнізону Січі, який з огляду на зимовий час і те, що до різдвяної ради і вибору нової старшини залишалося близько двох тижнів, нараховував усього п'ять сотень козаків, тут, здається, було зібрано чверть. Не дивлячись на лютий мороз на вулиці, служники шинку скоро змушені були відкрити ляди, які вели на горище, та все ж задуха давала про себе знати. Навіть курці з запаленими люльками змушені були виходити в сіни, що взагалі у запорожців не малося за характерне. Проте інакше в шинку повітря стало б нестерпним.