Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

Крутій похитав головою.

– Дісталося вам, братчики. Ох і дісталося! Так, аби святий Петро впізнав.

– Упізнає, – відрізав Омелько. – Будемо ховати тут. Давайте, завертайте в китайку і за облавок. Панахида буде, коли повернемося, зараз маємо живих рятувати.

Погляд Омелька впав на Івана.

– А йди-но сюди, козаче, – примружився він. – Бачу, голубе, ти теж подарунка від бусурман маєш.

Лише тепер Іван побачив досить велику тріску, яка застрягла в нього в плечі.

– Пусте, – спробував відмахнутися Іван.

– Я тобі, босяку, дам «пусте»! – заходився оглядати Богуна Омелько. За хвилину підкликав Нечая, який неподалік допомагав конопатити щілини в облавку пошматованим на стрічки зеленим оксамитом. – Тягни полотно на пов'язку, горілку, порох!

Удвох Омелько з Нечаєм швидко витягай тріску, залили рану горілкою і перев'язали чистим полотном. Омелько замішав пучку пороху з чаркою горілки і простягнув Іванові:

– На, випий.

– Але ж…

– Випий!

Богун підкорився. Омелько тим часом обдивився ґулю в нього на голові.

– Не нудить? – запитав стурбовано.

– Ні… Та добре все! – Іванові стало соромно, що курінний так прискіпливо допитувався про його стан. Неначе дитину!

Омелько коротко змахнув головою і відійшов. Скоро човен ледь відчутно здригнувся – до них підійшла ще одна чайка, друга повільно наближувалась, майже невидима за очеретами.

– Агов! – неголосно покликав Омелько. – А кого маєте за чайкового отамана?…

До місця збору, яке заздалегідь призначив, побоюючись саме такого збігу обставин, завбачливий Соколець, вирушили надвечір. Перед цим латали пошкоджену чайку, розшукували в очеретах розрізнене військо і лікували поранених. До вечора на байдаку в Омелька помер ще один поранений козак. Тихо, без стогону і крику злетіла сувора душа запорізького лицаря у височінь. Не було над ним плакальниць. Не цілували захололі вуста дружина чи діти. Не взнали дорогої могили старенькі батьки. Помер козаченько… знайшов спокій, як і попередніх двоє, серед смердючих очеретів. Похмурі побратими його підняли над облавком обважніле, закутане в криваво-червону китайку тіло і шубовснули не гаючись у темну глибочінь.

Чиста душа…

Козаче! Запорожцю, линь до Бога. Запитай, запитай його! Чи потомки згадають вдячним словом славу сього лицаря та праведну смерть його, чи не згадають? Чи плюнуть отрутою презирства в невидющі очі? Чи засміються і скажуть: «За золотом, сріблом, немов розбійник, пішов ти туди, за можливістю курити в шинках, горілку кружляти. Грошей хотів? Людей убивав? їв-пив на крові?!»

Не зрозуміти тобі, невдячний потомку! Продав ти душу спочатку Польщі, потім Москві… Навіть тепер, на початку двадцять першого сторіччя, цураєшся коренів своїх. Господи святий, не дай їм спаплюжити! Наведи на істину й прости тих, хто за незнанням і недолужністю власною іудами нації козацької стали. Забули, що є вони народом сильним, волелюбним та гордовитим. Народом, історія якого налічує тисячоліття, а культура і мова є багато вищою за культуру і мову шанованих ними азійських загарбників України. І можливо, тоді вони зрозуміють: кожен запорожець загинув за них! Кожен бажав жити і радіти сонцю, дихати свіжим подихом степу, того самого степу, де проживають тепер невдячні потомки. Але кожен без жалю віддавав життя за ідеали, забуті такими потомками:

Слава.

Воля.

Україна.

І хіба їх не досить для того, аби віддати життя? Хіба запорожці робили це марно?

Тож жаль бере автора, коли він поглядає на вас, сучасники. Ви не схожі на них. Ви смієтесь з національних гординь, рідної мови. Ви намагаєтесь жити, немов чужинці, перетворюючись на чужинців серед власної землі. І тому інколи немає бажання вважати за правду те, що діється навкруги…

Серед темряви наступної ночі Прогноївську косу залишили шістдесят чотири чайки. Тепер козаки не мали потреби боятися ворожих гармат. Тепер вони вселятимуть страх у душі людей. Попереду, невидимі за сотнями верст чорноморських просторів, лежали райські береги Анатолії. Там очікувала на них військова слава, здобич та помста.

І Анатолія здригнулась. Умилися кров'ю міста і містечка, окутались димом пожеж. Настала страшна помста за татарські набіги на Україну, за кров та сльози нещасних невільників, що їх тисячами гнали до Криму і далі, у найвіддаленіші куточки Османської імперії. Запізнилися гінці сілістрійського паші, який першим відчув на собі наслідки козацьких відвідин разом з мешканцями болгарського побережжя. Гуляють шайтани морем, не шкодують ні старого, ні малого криваві посланці Малека-уль-Меккома – ангела смерті. Горе, горе, о правовірні! Вогонь поглинає мечеті! Учорашній раб точить кров господаря свого. Крик мусульман лунає до неба, але глухий до нього пророк! Біда на голови ваші, о люди віри праведного Мухамеда! Чим завинили діти ваші, яких шайтани жбурляють у вогонь? Чим завинили жінки ваші, яких, беззахисних, примушують порушувати закони шаріату і показувати стороннім обличчя свої? Чим завинили чоловіки, що залили яскраво-червоними річками своєї крові вулиці, на яких будували колись житло?