Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Здоровий будь, батьку! – приховуючи хвилювання, мовив Іван.

– Здорові будьте і ви, пани-молодці! – відповів Соколець низьким чистим голосом. – Сідайте на лаву.

– Та ні, батьку, дякуємо, – Іван пригадував, як його вчили розмовляти з січовою старшиною за запорізьким звичаєм. – Ніколи нам сидіти, бо діло до тебе маємо.

Соколець знизав плечима.

– Ну тоді кажіть, яке ваше діло?

– Хочемо на турка… У море!

Соколець кілька хвилин, оцінююче, обдивлявся обох.

– Уперше?

– Так, уперше, але усі колись починали! – твердо, навіть з викликом відповів Нечай.

– Твоя правда, козаче, усі колись починали… Що ж, узяти можна. Що мати із собою, знаєте?

– Зброю! – вихопилося у Нечая.

– Зброю… – повторив Соколець. – Ясна річ, що не цяцьки. Одним словом, слухайте уважно: на козака потрібно мати дві рушниці, чотири пістолі, шаблю. Шість фунтів пороху, шість кіп [31]куль. Сухарів достатню кількість, пастреми, [32]саламахи, муки. З одежі – двоє шаровар, сорочку, грубого сукна каптан і шапку. Одежу беріть стару, мені на човнах фарбованих кармазинів не треба. Горілки не брати. Якщо помічу когось напідпитку, розмова коротка – за облавка, риб годувати. З якого ви куреня?

– З Тимошівського, батьку! – відповіли обидва в один голос.

Соколець зробив знак писарю. Той мокнув у свій срібний каламар довге гусяче перо і старанно почав записувати все до довгого реєстру.

– Прізвища? – продовжував опитувати козаків осавул.

– Іван Богун та Данило Нечай.

– Добре. Підете у чайці свого курінного. Омелько старшина справний, швидко розуму навчить.

Нечай тихцем штурхнув Івана і поглянув на нього сяючим поглядом. Той у відповідь посміхнувся. Соколець деякий час мовчав, очікуючи, доки писар закінчить роботу, потім оглянув юнаків поглядом розумних очей, навколо яких уже встигла осісти сіточка неглибоких зморшок.

– Якщо майно яке маєте, моя рада – знайдіть спадкоємця, – він помітив посмішку, яка блукала по Богуновому обличчю. – Ет… сміється він… Ну, ходіть здорові, молодці.

Уклонившись, хлопці вийшли надвір. Світло, якесь по-особливому яскраве та сповнене найживіших кольорів, ударило Іванові в очі, загострюючи відчуття. Його не полишала думка, що він стоїть на межі, яка поділяє навпіл усе попереднє життя і те невідоме, що очікує на нього в майбутньому. І напевне, через відчуття цієї незримої межі, не дивлячись на святковий настрій, Іван відчув на душі неприємний накип. Останні слова Сокольця не йшли йому з голови. Вони пролунали якось моторошно. Раптом Іван піймав себе на думці: «Невже я відчуваю страх перед походом, до якого так прагнув? Але це цілком неможливо!» Він зітхнув і оглянувся навколо. Козаків під будинком осавула помітно побільшало. Обличчя Нечая було ніби чимось заклопотане. Іван подивився йому в очі:

– Ну, що скажеш?

Данило широко посміхнувся.

– Підемо! Чуєш, Іване, ми на турків підемо!

Іван посміхнувся і собі, не припиняючи вивчати очі товариша. Що в них, самі лише веселощі, чи може дещо приховане від стороннього погляду? І раптом Іванові на думку прийшло рішення, на яке, безумовно, вплинули дні, проведені ним на Січі.

– А пішли до шинку! – запропонував він, схопивши Нечая за руку.

– Пішли! – одразу ж погодився Нечай. І по тому, як Данило швидко пристав на пропозицію, по кількох інших прикметах, яких толком і сам не міг пояснити, Богун зрозумів: Данило почувається так само непевно, як і він. На душі одразу ж полегшало, немов з неї зняли пудовий камінь. Мовчки вони покрокували до січової брами, за якою раніше зник Савка Обдертий у супроводі безжурних Зорі та Макогона.

Був один з тих вогких, прохолодних ранків, котрі так засмучують нас наприкінці літа. В прозорому повітрі ще бринів пташиний спів, але трави на схилі, що збігав до Дніпра, місцями вибілив, немов крейдою, невідомий маляр. Пізніше, вдень, сонце ще зігріє, висушить студене білило, а степ дихатиме пахощами літа, і соковиті трави стоятимуть все такі ж зелені та густі. Але вранці, доки червонястий диск сонця зайнятий фарбуванням неба на сході, відчувається вже прохолодне дихання осені. У такі ранки на думку спадає сумне: куди ж поділося ласкаве тепле літо? Як встигло воно проминути, таке довгоочікуване і чомусь швидкоплинне? І хіба все наше життя не спливає подібно до літа, десь поряд, доки ми втрачаємо час на непотрібні, мілкі речі й не можемо натомість оглянутися, щоб побачити красу літніх ранків, сяяння теплого сонця і свято природи навколо? Так, точнісінько так, розтрачуємо ми літо свого життя на дрібні, несуттєві вчинки, епізоди, без яких, власне, це життя стає неможливим. А схаменутися встигаємо лише тоді, коли в обличчя вже дихає осінь…