Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Михаиле! – покликав Іван осавула.

– Так, пане сотнику, – Нечипоренко поспішав звідкілясь у супроводі писаря Гавриїла, котрий тримав у руках довгого мідного каламаря і загорнутий у телячу шкуру сувій паперу.

– Накажи видати козакам по чарці з моїх запасів, заслужили… Нечипоренко, не переймаючись довго наказом, одразу ж передоручив його Ковалеві:

– Чув, Іване? Ну то й виконуй. Ти кашу вариш, тобі й горілку ділити.

Коваль без зайвих слів почимчикував до обозу. Козаки схвально загомоніли.

– Ти звідкіля? – подивився Богун на осавула.

– Від Нечая. Він по тебе джуру присилав, а тебе не було, вали обдивлявся, то я за тебе.

Іван посміхнувся і зіскочив з коня, якого одразу ж відвів убік джура.

– Ну, в скромності тобі не відмовиш!

Нечипоренко дещо знітився, але лише на мить.

– Так справа така, що й я можу вирішити, чого пана дарма турбувати?

Богун засміявся і плеснув Михайла по плечу:

– Вивернувся, як завжди. Ну добре, йдемо до намету, пообідаємо. Там і доповіси, що до чого. Ти, пане писарю, теж приєднуйся.

Осавул двічі себе запрошувати не примусив. Швидко покрокував за Іваном, оминаючи рудуваті від розчиненої у воді глини калюжі, позаду нього потюпав зодягнутий, як завжди в довжезний підрясник і опоясаний мотузом Гавриїл.

Намет видався після безрадісних і гнилих пейзажів верхом затишку і комфорту. Богун пожбурив у куток промоклого кобеняка, відчепив від очкура шаблю і сів за стіл, на якому джури вже розставляли страви до обіду. Його прикладом скористалися й Нечипоренко з писарем. Іван і Михайло швидко випили по чарці горілки, від якої відмовився писар, і почали сьорбати щедро затовчений м'ясом куліш – Іван звик про всі справи розмовляти не на голодний шлунок. Після кулішу джури подали печеню з вепра і срібний кунган зі старим медом. Іван наповнив свій і Михайлів кубок темним густим вином і поставив кунган на стіл.

– А ти наїдайся, пане писарю. Ти в нас людина вчена, тобі головою думати потрібно, тож мозок не повинен відчувати мук тілесних. Від голоду в тому числі.

Гавриїл нічого не відповів, продовжуючи флегматично жувати куліш – в його полумиску було ще майже все з того, що подали на початку. Але звиклий до такої поведінки писаря, Іван не затримав на ньому уваги. Після другої і третьої чарки наказав прибирати зі столу. Нарешті прокинувшись, Гавриїл похапцем досьорбав куліш і, героїчно відмовившись від вепрятини, сказав:

– Муки тілесні ніщо в порівнянні з муками душі заблудлого грішника, тож краще голод. Але я цілком згоден з паном сотником: справа, яку кожен з нас виконує в міру сил своїх, потребує харчу не тільки для душі, а й для тіла.

– І я з вами згоден, святий отець, – приховуючи посмішку, захитав головою Нечипоренко.

Богун запалив люльку від поданої джурою скіпки.

– Ну добре, розповідай, Михаиле, за чим пан Данило до себе кликав?

Нечипоренко хитнув головою і видобув із-за пазухи аркуш паперу.

– Ось, маєш наказ з печаткою полковника Нечая разом з ним рушати у пилявецький замок на військову нараду, що її гетьман збирає в себе перед початком битви.

Іван пробіг очима листа.

– Добре, буду, – сказав перегодом.

До Нечая Іван прибув за чверть години до призначеного часу. Згадавши про прохання полковника заходити без доповіді, хитнув головою на знак привітання вартовим козакам, відкинув відлогу і ступив до намету.

– А, ти вже є! – зраділий Нечай простягнув руку побратиму. – Михайло мовить, все у справах заклопотаний, своєму полковнику добридень сказати не маєш часу… Сядь поки, скоро й вирушаємо.

– Михайло твій скоро й без мене керуватиме, у сірка очі не позичить.

Нечай посміхнувся:

– То в ньому є. Але, погодься, такі теж потрібні.

– І я завжди так казав. З якого приводу нарада, Даниле? – позирнув Іван на полковника. – Може, ляхи таки наважились дати бій?

– Схоже на те. Я поки сам не дуже багато знаю, але навіщо ламати голову? Скоро про все дізнаємось. По тебе покликав, бо годилось би славному завойовнику Тульчина і наказному полковнику на нараді в гетьмана присутнім бути. Він тільки полковників викликав, щоправда, але я все беру на себе.

Іван лише знизав плечима:

– Панська воля, а наша справа – наказам пана полковника підкорятися. До гетьмана, то й до гетьмана.

Пилявецький замок, який являв собою чотирикутну кам'яницю з довжиною стін близько тридцяти сажнів і висотою мурів близько п'яти, стояв на правому високому березі річки Пиляви, тієї самої, що тепер спокійно несе свої зовсім не широкі води проміж пагорбів Хмельницької області під мальовничою назвою Іква. З точки зору фортифікації замок не мав будь-якого стратегічного значення в майбутній битві, котра ось уже кілька місяців готувалась на Поділлі. Він, щоправда, був непогано захищений за допомогою вод річки, котра тут розширювалась і, перекрита греблею, утворювала чималий ставок, через який до воріт замку тягнулася лише вузька стрічка суходолу. Але що його стіни могли вдіяти з обстрілом кількох сотень гармат, не кажучи вже про те, що опинись вона на шляху двох стотисячних армій, націлених одна на одну, неодмінно перетворилася б на мізерний острівець, котрий ці самі армії змили б, неначе вода морського припливу блискучу мушлю із жовтої стрічки прибережного піску. Як би не було, але нині ніхто й не думав використовувати замок як укріплений пункт, натомість надавши йому статус резиденції гетьмана, після того як Хмельницький покинув Маслів Став і на чолі війська вирушив на Поділля.