Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

«…Як шляхтич давнього роду, роду, який починає свої корені задовго до часів королів Болеслава Першого П'яста і Мешка Другого В'ялого і серед предків своїх має славетних князів Ольгерда Гедеміновича і Дмитра Корибута, – з обуренням писав князь, – я не можу без відчуття глибокої образи і душевного болю читати рядки, написані мені коронним канцлером Речі Посполитої, тобто особою офіційною і такою, котра мала б дбати про добра польські, а не пропонувати мені речей, що їх було запропоновано. Пане канцлер, нагадую Вам: не з володарем маємо ми справу, лише з гультяєм, банітом і бунтівником. А якщо справа виглядає саме так, чи можна тоді вести мову про будь-які переговори з Хмельницьким? Чи не зроблено помилку Вами, пане Оссолінський, у час, коли Ви зболили відрядити панів Казановського і Кисіля до Білої Церкви?… – Гнівом дихали рядки, писані Яремою, страшним гнівом. Немов за належність до православної віри предків своїх, палав він люттю до всього православного і в першу чергу до козацтва. Зарозумілістю й пихою бриніли ті слова, звернені до Оссолінського. А наостанок князь, добавивши в депешу душевних ран своїх, розійшовся й зовсім не на жарт: – Крові та кари! Рубати хамство й не давати йому змоги осягнути своїх перемог над нами. Якщо ж за знищення під Корсунем та Жовтими Водами коронного війська та поневолення татарами гетьманів Хмельницький здобуде прощення і при давніх вольностях своїх залишиться з тим гультяйством, то в такій вітчизні нам залишається краще вмерти, аніж жити і терпіти, щоб гультяйство спільно з поганством тримали верх над нами, над лицарством польським!»

Після того листа й полилася кров подільських селян, змушуючи «все, що живе, іти в козаки»…

Між тим події після поразки війська Ієремії Вишневецького під Махнівкою почали розгортатися все стрімкіше, здіймаючи з насаджених місць все нові підрозділи козацького війська і надвірні реґіменти галицької, волинської та подільської шляхти. Вишневецький, вирушивши форсованим маршем на Гриців, швидко проминув Чорторию і Чуднів, а потім, залишивши за спиною і невеличкий укріплений замок самого Грицева, де, на думку князя, було неможливо боротися з переважаючими силами Кривоноса, переправився через кілька малих річок і став обозом у районі Росолевецької переправи через Случ, яка знаходилася за вісім миль від Старокостянтинова. Там до нього приєдналися загони панів Тишкевича, Осинського, Корецького і Заславського. Військо князя виросло до десяти тисяч добре озброєних вояків і хоча все ще поступалося в кількості полкам Кривоноса, тепер князь був готовий дати бій, не зовсім безґрунтовно вважаючи, що його і ворожі сили після відступу від Махнівки приблизно вирівнялись. Слідом за поляками в район Старокостянтинова не забарився і сам Кривоніс. Одразу після повідомлення відрядженого в погоню за Вишневецьким полковника Головацького про взяття ним Долонного і Острога, де полковнику вдалося здобути вісімдесят гармат та безліч іншої різноманітної зброї і військового припасу, костирський гетьман Правобережжя вирушив від Прилуки, котра була для його військ місцем збору, шляхом на Старокостянтинів через Калинівку і Хмільник. Під своєю орудою Кривоніс мав тисячу кінноти свого власного полку, а також Білоцерківський, Уманський і Вінницький полки. Військо взяло напрямок на Росолевецьку переправу – вона була найкращим шляхом до Старокостянтинова. Козацькому проводу було невідомо, що саме там отаборився їхній найлютіший ворог.

Як не пильнували козацькі роз'їзди, що їх, як завжди, було вислано вперед, Ярема Вишневецький першим взнав про наближення ворога і, змінивши місцеположення свого табору, підійшов упритул до Росолевецької переправи, після чого, оточивши військо табором з возів, почав очікувати на ворога. Надвечір двадцять п'ятого липня Максим Кривоніс підійшов до переправи з правого боку Случі і став на два стріли з лука від війська Вишневецького, майстерно перешикувавши з ходу авангард, основний табір і ар'єргард своєї армії в три частини, які й зайняли свої місця по фронту – на правому фланзі ваґенбурґ, у центрі артилерію, на лівому фланзі кінноту. Негайно зчинилися швидкі й смертоносні бійки проміж козацькими і польськими під'їздами, котрі в пошуках «язиків», здобичі і лицарської слави кинулися одне назустріч одному через брід, який власне являла собою Росолевецька переправа. Того дня бог війни був на боці поляків – висланий Кривоносом для проведення розвідки боєм комонний відділ козацького війська на чолі із сотником Полуяном не встиг подолати броду і попав під щільний вогонь поляків. Тисяча двісті мушкетерів королівської гвардії навели мушкети на козаків, і одночасно ціле море вогню полетіло в обличчя розвідникам Кривоноса. Захитався в сідлі сам красень-сотник, впали з кульбак майже половина відважних запорожців. Не очікували пани-молодці на таке страшне вітання, завернули. В поспіху забулися навіть подивитися, де ж подівся їхній пан сотник. Ой, погано дбали братчики! Уже й у польському полоні сотник Полуян. Заломлено за спину його м'язисті руки, заливає ясні очі кров з рваної рани на високому чолі, та навіть очі не може протерти зв'язаний сотник, лише кліпає, змішуючи кров зі сльозою і дивиться, як гине його сотня. Небагатьом судилося повернутися під захист ваґенбурґу – вслід за щільним мушкетним вогнем запрацювала артилерія князя Вишневецького. Полетіли в козаків розривні дуті стрільна з короткомордих бронзових патрієр, пофарбували червоним замулені води Случі. Усього тридцять шість козаків, з котрих жодний не мав хоча б дрібної рани, повернулися в табір Кривоноса, який у безсилій люті вкотре проклинав власну поспішливість і недалекоглядність…