Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Виходьте, доки ми не підпалили це гніздо до дідька лисого! Іван втомлено зітхнув. Ось і все. Він не жалкував ні про що.

Усі з ким починав цю війну, вже давно покояться з миром, і лише йому, гнаному теренами життя, досі вдавалося уникнути смерті. Але вічно неможливо уникати її. Рано чи пізно щербата з косою постане у дверях і накаже йти за нею. Що ж, він готовий.

– Прости й ти мені, люба Ганнусю, – прошепотів одними губами…

Коли поручник Почобут-Одланицький утратив терпіння і зрозумів, що живим Богун в руки не дасться, його охопила злість. Як сміє він, загнаний у кут пацюк, псувати так гарно проведену Почобут-Одланицьким операцію? Як сміє відбирати щасливу нагоду похизуватися перед самим королем, ведучи до нього закованого в кайдани бранця? Що ж, нехай мертвим, але він доставить його королю!

– Напшуд, жовнєжи! – гаркнув поручник і першим кинувся через тин до хати, з якої щойно вилетіли від мушкетного залпу шибки підсліпуватих вікон. Драгуни, побоюючись пострілів у відповідь, знехотя послідували за рейментарем.

– Напшуд! – ще раз крикнув він і тієї ж миті зустрівся поглядом з Богуном.

Міцний, немов скеля, невмолимий, немов рука Господня, йшов йому назустріч наказний гетьман козацького війська, тримаючи в одній руці важку карабелу, в іншій – пістолет. Слідом за Богуном ступали ще двоє козаків зі схожими на зрізи мушкетних стволів, відстороненими очима. І немов налетівши на невидиму стіну, зупинився поручник. У якомусь диявольськи повільному темпі побачив він могутню постать козацького ватажка, що насувалася на нього, заступаючи сонце, і гостру шаблю, котра була невмолимо близько від обличчя. Паралізуючи свідомість страхом, уявив, як її лезо, зметнувшись, опускається на його голову. Не помітив навіть, як випустив з ослаблої руки палаш. І цієї хвилини в полі його зору на мить з'явилося, обриваючи притомність, руків'я пістолета, що його тримав у лівій руці Богун. Скрикнувши, немов дівчина, впав поручник Почобут-Одланицький, і хвиля безпам'ятства надовго накрила його повну амбіцій і честолюбства свідомість. Він уже не почув переляканого крику хорунжого, котрим той намагався владнати перелякану батаву стрільців.

– Готуйсь! – волав хорунжий, а сам не міг примусити себе подивитися на постать козацького ватажка, яка, немов зачарована, швидко наближалась до нього, на ходу зарубавши кількох драгунів з тих, котрі кинулися до хати слідом за поручником.

– Вогонь! – від напруження й страху хорунжий верещав.

Важкий залп гулко вдарив, злетівши до небес, розриваючи морозну тишу, збив паморозь з навколишніх дерев і повернувся криком переляканого гайвороння.

І знову бачена колись брама серед почорнілої, немов сажа, землі постала перед втомленим поглядом Івана. Тільки цього разу він рішуче підійшов до неї і штовхнув холодне шорстке дерево, намагаючись широко відчинити її. І вона відчинилася тихо й легко. Примусила затаїти подих від несамовитої хвилі добра і неземної легкості. Свідомість, розколовшись на тисячі кришталевих друзок, розчинилася в чомусь величному і неосяжному, як сам всесвіт. Залишились лише тиша та спокій…

– Усе закінчено, – оглянувши тіла викладених у ряд козаків і Богуна, підкоморій мозирський, стражник великого князівства Литовського, пан Михал Леон Обухович відійшов від убитих і невідомо навіщо старанно витер руки білосніжною хусточкою. – Він знайшов свою долю.

Єжи Любомирський, усе ще злий через те, що йому довелося за наказом короля покинути ставку і їхати до Комані, аби особисто засвідчити, що вбито саме Івана Богуна, колишнього полковника кальницького, а нині наказного гетьмана козацького корпусу коронного війська, відвернувся спиною до викладених у рядок мерців.

– Що з поручником? – запитав коротко.

– Живий. Отримав сильний удар по голові, тож зараз лежить у моєму ридвані. Він хотів особисто доставити тіло Богуна пану крулю.

– Очевидно, удар був досить сильний, – кинув крізь зуби Любомирський і вирушив до своєї карети, яка очікувала неподалік. – Закопати їх усіх за селом, сліди поховань замаскувати. Ви хоч розумієте, ким був для козаків Богун і що вони зроблять у разі, коли у таборі з'явиться його тіло? – сказав наостанок. Через три хвилини запряжена цугом шістка коней уже несла екіпаж Єжи Любомирського до розташованої в монастирі королівської ставки.

Війна повільно відступила від околиць Новгород-Сіверського, і люди, змушені майже всю зиму переховуватись у навколишніх лісах, нарешті змогли повернутися до своїх осель для того, щоб поправити занедбане за зиму господарство, зорати землю і продовжити свою важку боротьбу за виживання. Повернулися до своїх домівок і жителі невеличкого села Комань, що заховалося у верболозах над невеличким потічком неподалік від Десни. Порали худих корів. Орали землю, допомагаючи одне одному, підмащували глиною хатки, котрі після відвідин польських жовнірів узимку мали жалюгідний вигляд. Поступово неспішне селянське життя поверталося у своє звичне русло, і навіть панський урядник з Новгород-Сіверського завітав, щоб порахувати тих, хто пережив минулу зиму і тепер міг працювати на панщині, а це промовляло про наявність завтрашнього дня в Комані. Поступово залишилися в минулому спогади про нещодавню польську навалу, про страх при вигляді рейтарських роз'їздів і ласих до грабунку зграй ландскнехтів, про холод і голод у виритих в мерзлому лісовому ґрунті землянках. Пам'ять не зберігає поганого надто довго, а суворе кріпацьке життя надто важке, аби можливо було довго згадувати події, котрі несли голод, страх і холод, адже завтрашній день міг принести їх знову. Забулися події минулої зими в Комані.