Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Прибувши до господи Семена Грабовського, де застав лише старого козака, котрий був у полкового кантаржея за розпорядника, Богун одразу ж віддав своїм козакам наказ ладнатися в дорогу.

– Повинні за годину вирушити, – кинув він похмуро, нічого не пояснюючи розпоряднику.

– Але пан Грабовський велів готувати для вас бенкет… – не зрозумів Іванової поспішності розпорядник.

– Не до бенкету, козаче.

– Може б, не варто проти ночі? – промимрив іллінецький сотник на ім'я Дурдило.

– Варто, я сказав! – визвірився на нього Богун. Більше ніхто не промовив жодного слова: у Вінницькому полку добре знали, що Богуна у такому стані чіпати не варто.

За годину до сутінків, коли до Переяслава поспішали останні з тих, хто запізнився на таку видатну подію, як присяга на відданість Московському царству, а на майдані натовп розпався на сотні невеличких куп охочих до безкоштовного частування гультіпак; коли московські посли пакували у скрині, з яких раніше діставали царські грамоти, даровані гетьману, підписані рукою Хмельницького завіряння у вічній покорі, а у найбільших залах готувалися заставлені вишуканими стравами та напоями столи для бенкету високих осіб, крізь міську браму проїхала мовчазна валка з десятка вершників, котрі чомусь не поділяли загальної радості й не поспішали погуляти за рахунок гетьманської казни. Вони їхали геть, і сонце, яке сідало за невисокі пагорби на обрії, золотило їхні силуети своїм ласкавим промінням.

– Ти приїхав, мій любий, – ласкавий голос Ганни відігнав геть тугу і все, що гризло свідомість протягом усієї мандрівки від Переяслава, а на душі стало легко і затишно, як було завжди, коли поряд була вона. У каміні палахкотів вогонь, а на килимі поряд грався, заклопотаний своїми надзвичайно вагомими справами і знайомством з привезеними татком гостинцями, син Тарас.

– Я така щаслива, Іване, ти знову поряд. Договір з Москвою підписано, війну скоро буде скінчено. Нарешті ти будеш поряд, а мені відпаде потреба проглядати очі до сліз, спостерігаючи порожній виднокрай.

– Так, люба, так.

– Милий мій, милий. Такий заклопотаний, чоло твоє ясне потемнили зморшки, а на чорняву голову першим непроханим снігом лягла сивина. Очі твої віддзеркалюють таку надлюдську втому, що серце стискається, коли позираю в них. Що турбує тебе, полковнику мій?

– Усе добре, Ганно, усе буде добре.

– Ми будемо тепер поряд, адже так, Іване?

– Звичайно. Ми тепер завжди будемо поряд.

Іван бачить перед собою її ясні очі й не може відвести погляд, не може поворухнутися, стискаючи в обіймах ту, котру так щиро кохає і з якою нещадна доля зводить значно рідше, аніж із спрямованою у власні груди зброєю в чистому полі. Навіть цієї хвилини, обіцяючи, що залишиться вдома назавжди, звикле вухо полковника чує з подвір'я іржання бойових коней та дзвін збруї. Скільки ж, скільки подарує доля йому цього разу можливостей побути разом з тими, хто йому є по-справжньому дорогим? Усе менше й менше рідних йому людей залишається поряд, забирає клята війна, одного за одним, дорогих серцю побратимів. І лише Ганна, як тиха заводь, приймає його, побитого життєвими бурями, лише син Тарас, котрий вже так виріс і навіть встиг змінити дитячі іграшки на перші книжки, додає наснаги продовжувати давно колись розпочату боротьбу. Так, минуло бозна-скільки часу, минуло ціле життя…

– Не слухай, Іване, не слухай, – чує Богун гарячий шепіт дружини. – Не до походу кличуть тебе коні. То лише конюхи доглядають їх, теж стомлених довгою дорогою.

– Так, Ганно, усіх нас стомила ця війна. Надто багато сил вона відібрала, занадто багато кращих синів України вихопила з наших рядів. Довго, довго буде гоїтися земля на полях минулих битв. Довго матері будуть ростити синів на зміну тим, кого ми втратили за ці безкінечні роки.

І на якийсь час Богун дійсно став глухим до поклику війни. Повісив на стіну шаблю й пістолі, зняв з пліч обридлий тягар обладунків й занурився з головою в мирне життя. Хоча знав – війну не закінчено, і ще багато кровопролитних боїв чекає його попереду, відгородився до пори від неспокійного військового життя. У тісному сімейному колі вечеряв обігрітий вогнем каміна і м'яким світлом свічок, а потім довго й ніжно пестив дружину, заглибившись у такі незвичні розкоші подружнього затишку. Зустрічав схід сонця, задумливо стоячи на мурі фортеці, на котру перетворився тепер колись зовсім крихітний батьківський хутір. Повними радості очима спостерігав початок кригоплаву на Південному Бузі. Кригоплаву, котрий свідчив про початок весни, теплої і ласкавої. Нога до ноги їхав верхи поряд із сином місцями, де малюком і сам полюбляв гратися, а потім полював на зайців, лисів і тетерок. Спостерігав, як прокидається природа від глибокого, немов смерть, зимового сну, показував синові ті хитрощі, знайомі кожному мисливцю, які йому колись відкрили батько і Омелько, учив малого стріляти з мисливської рушниці, щиро радіючи першим успіхам семирічного козачка.