Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

А коли річка, розлившись весінньою повінню навколишніми заливними луками, поважно повернулася у звичні свої береги, вийшов з Тарасом вперше на високий берег, на те саме місце, де колись осягав за допомогою Омелька складну науку бойового фехтування. Обережно і дбайливо підставляв клинок своєї важезної карабели під невмілі поки що удари маленької шабельки сина. Терпляче пояснював йому істини науки, писаної кров'ю десятків поколінь бійців. Учив захистам і нападам, справедливо вважаючи, що за умов, у котрі поставлено українську націю, фехтування її синам потрібне більше, аніж латина, отже, й вчити фехтуванню потрібно тоді, коли ще не даються для осягнення поетичні рядки Овідія і філософські роздуми Станіслава Оріховського [67]про Батьківщину. А Тарас із захопленням, яке сяяло феєричним сяйвом у його очах, слухав повчання батька:

– Ось він, справжній витвір мистецтва для вкорочення людського життя, що тримаєш його ти у своїх руках, Тарасе. Ім'я йому: шабля. Просто і дієво. Складається вона…

– З руків'я та леза! – гордий тим, що засвоїв минулий урок, відповідає Тарас.

– Так. Руків'я, у свою чергу, ділиться на голівку, держак та гарду.

– Гарда, – повторює пошепки хлопчина і торкається пальцями холодного металу гарди, виконаної у формі ромбоподібної поперечини, прикріпленої навхрест до лінії руків'я і леза.

– Так, вона, а також ланцюг, що йде від неї до голівки, захищатиме твої пальці від ковзання ворожого леза. Далі лезо, – Іван майже закоханим порухом погладив блискучу поверхню полірованої криці, яка зблиснула грайливим сонячним зайчиком в очі малому. – Це польська шабля, так звана «карабела». Вона особлива незначним вигином леза, прямим руків'ям, кільцем для великого пальця на гарді і голівкою у формі голови орла. Турецькі або ординські шаблі, котрі носять назву «кілідж», більш криві, і бій на них має свої особливості, але про це згодом. Ти нагадаєш мені, з яких частин складається шабельне лезо?

– Так, батьку, – голос Тараса мало не переходив на крик від нетерпіння, – застава, міць і…

– Вірно, застава, – Богун вказав на першу третину леза від руків'я, – далі міць, – пальці ковзнули другою третиною леза, – котра витримувала під час поєдинку найбільшу кількість ударів, тому й носила таку назву. А далі, невже забув?

– Забув, – зітхнувши, признався Тарас.

– Може штих?

– Так, штих! – радів малий. – Штих з молотком-елманню!

– А для чого на шаблі елмань? – запитав Богун, вказуючи на потовщення леза, котре починалося неподалік від загостреного кінчика.

– Щоб сильніше вдарити!

– Молодець! – з посмішкою куйовдив волосся сина Богун.

А Ганна боязко приховувала сльози радості, забачивши їх удвох, коли поверталися з таких прогулянок, коли чула повні захоплення розповіді сина про заняття, бачила його сяюче радістю обличчя. Ті дні першої весни по Переяславській Раді стали в житті Ганни, напевне, найкращими. Нарешті вона могла спокійно зітхнути і не малювати в уяві сотні небезпек, назустріч яким нісся її Іван на чолі козацьких сотень, нарешті могла заснути в нього на плечі і бачити уві сні не гуркіт гармат під стінами Вінниці, або змарніле, бліде обличчя Богуна, коли застала його, пораненого після невдалого штурму Збаража. Тепер вона снила радісне обличчя сина, зелень садів, що кільцем оточували їхній дім, і небесну блакить, котра немов раділа разом з нею ясним дням, після довгої і безрадісної темряви.

Полкові справи тепер не надто обтяжували Богуна. Нечипоренко, котрий з родиною поселився у фортеці, виконуючи прохання Богуна, значну кількість турбот перебрав на свої плечі. Він вирішував ту невелику кількість судових справ, котрі виникали в сотенних містечках та козацьких маєтках і за козацьким звичаєм повинні були вирішуватись полковником, у разі коли їм не міг дати раду полковий суддя. Він вів листування з гетьманською канцелярією, узгоджуючи новий полковий реєстр, і лише подеколи радився з Іваном з тих питань, котрі сам не наважувався вирішувати. Час від часу Богун приймав інших полковників і навіть генеральних старшин козацького війська, гостинно зустрічаючи й пригощаючи їх, проте щоразу уникав будь-яких розмов про Переяславську Раду і своє до неї ставлення. Позицію очікування, скоріше за все, зайняв і Хмельницький – гетьман жодним словом або вчинком не прокоментував зухвалу поведінку вінницького полковника і його від'їзд, учинений всупереч наказу залишатися в Переяславі до особливого розпорядження. Виняток, дозволяючи розпочати розмову про наболіле, Іван робив лише для Сірка, котрий після закінчення Ради осів у своєму хуторі Мерефі, що на Слобожанщині, і частіше бував на Січі, аніж виїздив на Гетьманщину або Брацлавську землю, котра стала тепер прикордонням з Річчю Посполитою. Але коли він все-таки виїздив, ніколи не оминав маєтку вінницького полковника, ставлячись до нього з якоюсь особливою теплотою, так, як може ставитися лише старий товариш. Із Сірком Богун довгі години проводив у розмовах про наслідки Переяславської Ради для України. Ті, які вже настали і які можуть настати в перспективі, коли Москва нарешті відчує, що сильна настільки, аби не перейматися своїми обіцянками автономії для Малої Русі, в яку раптом перетворилася Україна.