Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Переяславська Рада розпочалася ранком восьмого січня 1654 року зібранням у гетьмана усіх полковників, сотників та іншої прибулої полкової старшини, передзвоном усіх церков Переяслава, а також шумом великих натовпів на вулицях і майданах міста. Серед цього гамору стримано і урочисто рокотали військові литаври. Тисячі людей, котрі дотепер тулилися в хатинках, корчмах або й хлівах передмістя, кинулися в місто, додаючись до численних мешканців самого Переяслава і представників козацьких полків, котрі прибули на Раду. Внаслідок цього полкове місто перетворилося на справжній мурашник. Людське море клекотало до обідньої пори, гублячись у пересудах, де можна побачити Хмельницького, подивуватись з небачених убрань московських послів або просто підкріпитися чи випити чарку оковитої. Нарешті Переяславський полк у повному складі вишикувався на головній площі міста неподалік від Успенської церкви, де мала відбутися процедура прийняття присяги московському цареві Олексію Федоровичу. Генеральна старшина Війська Запорізького, а з нею й українське духовенство й найвідоміші представники переяславського міщанства, потяглися в ридванах, верхи на конях або й просто на своїх двох, ближче до Успенської церкви, неподалік якої ще від учора було влаштовано поміст, з якого мав звертатися до людей гетьман. Тепер з килимів, що ними було вкрито поміст, видаляли паморозь, якою ті вкрилися за ніч, а також установлювали хоругву Війська Запорізького і гетьманський штандарт. Міщани, такі як червонолиций пан бурмістр, що стояв у центрі натовпу з радців, цехмістрів і найбільш поважних майстрів переяславських цехів, поглядали похмуро. Не дивлячись на своє чималеньке положення в місті, сьогодні пан бурмістр, очевидно, пригнічений неймовірно великою кількістю високих посадовців козацького війська і самого гетьмана, тримався якомога подалі від дбайливо вкритого десятками перських килимів, а поверх них червоним, немов кров, сукном, ґанку Успенської церкви. На самому ґанку, вочевидь, уже почуваючи себе тут справжніми хазяями, вишикувались довгобороді московські посли – бояри, думні дяки, писарі, стряпчі й усі, хто був необхідним у складі посольства. Не вистачало лише самого Бутурліна, який, з метою надання своїй персоні особливого статусу, не вважав за потрібне з'являтися перед людські очі до приїзду Хмельницького.

Нарешті литаври вдарили гучніше, дзвінко заграли сурми, і на площу, примушуючи сколихнутись людське море, верхи на білому коні в'їхав гетьман Хмельницький, слідом за ним трималися Виговський, генеральний суддя Богданович, генеральний обозний Коробка і генеральні осавули Місько і Яненко.

– Гетьман! – почулося в натовпі.

– Гетьман! – видихнули задні ряди, котрі, щоб краще бачити все, що діялось на майдані, зайняли всі можливі підвищення, включаючи будівлі козацької пушкарні й ковану огорожу будинку Тетері. – Хмельницький!

– Слава Хмельницькому!!! – заволав хтось у натовпі, й за мить тисячі голосів заревіли, вітаючи гетьмана. У відповідь той на мить затримав коня, приклав ліву руку до грудей і здійняв високо вгору свою булаву. Над шеренгами Переяславського полку вгору злетіли сотні шапок.

Бутурлін, який з'явився невідомо звідки якраз у ту мить, коли на майдан в'їхав гетьман, тепер стояв на чолі посольства, розпливаючись у посмішці, і усім своїм виглядом давав зрозуміти: він надзвичайно задоволений таким теплим прийомом, що його вчинили підвладні Хмельницькому. Повним тріумфу поглядом обвів Бутурлін рівні шеренги затягнутих у червоне сукно козаків Переяславського полку і різнобарвний натовп за спинами переяславців. Зауважив хвилювання гетьманського оточення, не пройшов і повз хитруваті очі Виговського, котрі мало не підморгували йому, немов змовнику, (хохол ще вчора приходив і тайкома від гетьмана пропонував свою допомогу, туманно натякав на власну лояльність, на сподівання отримати землю і владу з рук царського уряду, в разі коли це стане в їхній компетенції). Зупинився радісний погляд боярина, лише наткнувшись на повні ненависті очі Богуна. Немов спіткнувся, налетівши серед пустоти на перешкоду. Посмішка повільно сповзла з обличчя Бутурліна і він, примружившись, оглянув високу й струнку постать полковника, і заграв щелепами під чорною, немов смола, бородою. У прямому й відкритому погляді Богуна він відчув виклик. Ні, не собі. Це був виклик державі, котру боярин тут собою ототожнював, котрій служив вірою і правдою, подяки якої за вдало виконану тут роботу очікував. А дякувати було за що! За землю, котра могла прогодувати мільйони й мільйони людей, родючу українську землю, котру рано чи пізно можна буде поділити й панувати на ній. Населення, мільйони робочих рук, котрі уже шість років, не втомлюючись боротися з ворогами із заходу, добровільно визнають владу царя Олексія, – все це дарував Москві він, Василь Бутурлін! І лише погляд вінницького полковника, на котрий він так несподівано наткнувся серед натовпу, протверезив боярина, нагадуючи йому, що Мала Русь, котру він таємно уже вважав у кишені царя-батюшки, може принести Московщині ще багато прикрих та болючих сюрпризів.