Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Доки за сином будеш ходити, України позбудешся, – мав тоді необережність мовити нещодавно призначений на черкаське полковництво Яцько Пархоменко, після чого миттєво позбувся лівої руки вище ліктя – знервований останніми переживаннями й нетверезий гетьман відрубав її одним помахом своєї шаблі.

Але на Богуна крик гетьмана не справив такого враження, яке зазвичай чинив на більшість генеральної старшини і полковників, не говорячи вже про рядових козаків.

– Рабства не хочу, батьку, – люто зиркнув він на Хмельницького.

– Рабства?! Ми всі скоро матимемо його! Чи мало зроблено мною, жеби закінчити війну і вільно запанувати на власній землі? Немало! Скільки крові пролито, скільки сил віддано, а що ми маємо? Трансильванія, Волощина, навіть Молдова проти нас. Польща з Кримом домовляється, з Литвою мир вилами по воді писаний, чи ти сліпий, полковнику? Чи не відчуваєш, що ось-ось, немов голодні собаки, кинуться на нас з усіх сторін, абись розірвати тіло вітчизни нашої на тисячі клаптів? – Хмельницький підхопився з лави і закрокував кімнатою, як робив те завжди, коли хвилювався. І скільки прихованої сили, скільки стрімкості відчувалося в його постаті, немолодої вже, побитої ворожою зброєю і життям людини!

– Легко казати так, як се робиш ти, Богуне! Легко сперечатися! Думаєш, я не бачу, на яку небезпеку наражаємось, йдучи у підданство дикому цареві північному? Добре розумію. І бачу. Але розумію й те, що виходу іншого не маємо. Особливо тепер, після Земського собору, котрий затвердив усе ж прийняття Війська Запорізького під протекцію Москви. Дорогого мені те коштувало, полковнику. І ми підемо в підданство. Бо лютує голод в Україні вже після стількох років війни, бо чума винищує міста і села сотнями від Дністра до Дніпра. Тому що люди ремствують, а я мушу універсалами своїми забороняти під страхом смерті продавати коней та зброю, а збиратися під полковими знаменами в разі нужди. Це ті самі люди, котрі йшли за мною до Пилявців, і я приймав їх, непрошених, десятками тисяч до війська!

– Слушні слова, батьку, – Богун відчув, як у ньому зростає гнів. – Але вислухай і мене! І слово моє таке буде: не приймай їхню собачу протекцію! Багато витримували ми за ці роки і ще витримаємо! Бог нас не полишить…

Хмельницький лише стомлено махнув рукою:

– А окрім Бога, ти маєш союзників, Богуне?

– Мечі наші в тебе, гетьмане!

– То так. Але замало їх для всіх ворогів наших. Не смій радити мені, полковнику. Сперечатися не смій. Ти присягнув мені на вірність, тож виконуй свою присягу. Завтра ти підпишеш усе, що буде потрібно, і не примушуй мене гнівитись на тебе.

Іван і собі піднявся зі стільця. Поклавши руку на руків'я шаблі, низько вклонився:

– І ти не примушуй мене порушувати клятву мою. Не тобі одному присягав я, Україні присягав. А після цього не можу клястися їй на згубу і йти під руку царя варварського.

Хмельницький кілька хвилин мовчав, задумливо поглядаючи на Богуна. Нарешті зітхнув і щільніше загорнувся в жупан.

– Ти можеш собі пояснити, полковнику, чому досі тримаєш пернач?

– На все воля Божа.

– Божа і гетьманська, Іване.

– Так, ваша ясновельможність.

– А от я собі не можу цього пояснити. Було багато людей, котрі згинули від мого гніву від речей, набагато більш невинних, аніж ті, що ти їх дозволяв собі в моїй присутності. Я страчував за звинуваченням у державній зраді людей, котрі почувалися занадто вільно. Не знаю, може, й ти готуєш комплот [65]проти мене, таких вже немало було. Але чомусь ти подобаєшся мені, Богуне. Можливо, саме тому, що ставиш для себе Україну вище, аніж мене, її гетьмана, навіть себе самого. Що ж, іди. Не буду чинити тобі нічого й цього разу. Обійдемося й без присяги вінницького полковника.

– І Вінницького полку, пане гетьмане.

– Так.

– Окрім нас, протекцію Москви не підтримає Київський патріархат, Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський і Уманський полки.

– Мені про це відомо. Решта козаків підтримують моє рішення, а їх більшість. На цьому завжди трималася козацька рада – ухвалюють рішення, котре обирають більшістю вільних голосів, при арматі. Іди полковнику, скоро почнеться призначений мною прийом царських послів. Іди, але знай: ти в черговий раз засмучуєш мене.

– Вибач, батьку, інакше не можу чинити, – щиро мовив Богун.

– Йди.

Іван вклонився гетьману, тихо причинив за собою двері і, наповнюючи тишу великого будинку дзвоном острогів, швидко збіг сходами в широку залу передпокою. Там побачив десяток одягнених у довжезні соболині шуби і високі, мало не у півсажня заввишки, шапки, бороданів, котрі про щось упівголоса розмовляли. Побачивши Богуна, вони замовкли. Серед інших Іван помітив і самого Василя Бутурліна – найвищого і найгладшого серед послів, зі здоровим рум'янцем на пухких щоках і довгою чорною бородою, котра доходила боярину аж до пояса. Вдаючи, що не знає нікого з присутніх, хоча з Бутурліним йому і доводилося зустрічатися на кількох бенкетах у Хмельницького, а одного разу навіть супроводжувати його посольство під час мандрівки крізь володіння Білгородської орди, Богун проминув двері і вийшов на високий ґанок дому Петра Тетері. Переповнений людьми Переяслав зустрів його гамором, криками, рипінням возів та іржанням коней, що лунали з-поза меж полковницької господи.