Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Чим же були покриті дари московського царя? – запитав Богун.

– Рогожею, пане Іване, – зітхнув Сірко і прочинив двері. – Простою подертою рогожею.

Прадавній Переяслав, місто, котрому волею долі було призначено стати крапкою у важкій війні українського народу проти Речі Посполитої і поєднати Україну з Московською державою, лежав серед широких, вкритих сіткою малих і великих річок, рівнин Придніпров'я, дещо на схід від Києва. Лише птаху, який з висоти свого лету міг окинути поглядом широкі простори лісостепу, що розкинувся навсібіч від міста, давали оглянути себе в повній мірі блакитні води річок Трубіж, Альта і Карань, які, немов блакитна мережа, оточували сиві мури полкового міста, зелені луки і поля, котрі щороку щедро обдаровували хліборобів урожаями, тихі й живописні дубові гаї і пагорби, котрі мовчазними вартовими завмерли серед неосяжних рівнин. Лише птах міг охопити оком усю велич та безкінечність землі, котра нині носить назву Придніпровської западини.

Проте в перших числах січня 1654 року, коли десяток козаків Вінницького полку на чолі з полковником Богуном і полковим осавулом Михайлом Нечипоренком долали шлях між Києвом і Переяславом, поспішаючи на оголошену гетьманом Раду, блакитні стрічки численних рік, річечок та ручаїв, жовтогарячі сонечка кульбаб на широких луках і загадковий шелест крон віковічних дубів у темних гаях, не розкривали перед подорожніми принад літнього Придніпров'я. Натомість, скільки бачило око, поставала безкінечна снігова рівнина, сонливу безтурботність якої подекуди порушували подорожні на шляху й поблизьких манівцях, а також закутані в сивуваті димки села і хутори, котрі тулилися у вузьких балках або на берегах річок, тобто там, де місцевість понижувалась і допомагала зробити селище менш помітним з відкритого степу. Зі степу, котрий завжди міг приховувати в собі хижі очі татар або інших ласих до чужого добра й гарно озброєних людей.

Шлях від Києва, котрий становив до Переяслава приблизно сто п'ятнадцять верст, Іван із своїми супутниками міг у разі необхідності здолати за один день, але, зрештою, вирішив, що зайвий поспіх не потрібний, тож напередодні зупинився на ночівлю у великому трактирі на околиці одного із сотенних містечок. Місце для ночівлі на шляху, яким на Раду в Переяслав збиралося козацтво з усієї України, знайти було досить складно, проте для Івана і його супутників ця проблема була вирішена досить швидко – як тільки сивочубий козак, господар заїжджого двору, прочув, що в нього має спинитися сам полковник Богун, він особисто вийшов на подвір'я і хлібом-сіллю та низьким поклоном вітав прибулих.

– Не вибачив би собі до кінця життя, – мовив він щиро, відповідаючи на запитання Богуна про наявність вільних кімнат, – якби не знайшов місця для Богуна! У власних покоях поселю мостивого пана, а догоджу тому, хто кров свою проливав за Україну.

– Хіба я один її проливав, батьку? – знизав тоді плечима Іван, на що отримав таку відповідь, котра глибоко схвилювала його:

– Багато було таких, вашмость. Багато ще буде. Але Богун у нас один. Його мусимо шанувати за рани, отримані в Збаражі, і за те, що врятував нас, нерозумних, у Берестечку. Двоє синів моїх врятувалися тоді. Третій загинув, і не знаю, де могила його, то правда. Але правда й те, що якби булава наказного гетьмана була не в тебе, вашмость, навряд чи дочекав би з походу й інших двох. Прошу тебе, велику милість зробиш, коли зупинишся на ночівлю в домі моєму, – козак ще раз вклонився до землі.

Тепер, гарно відпочивши і вирушивши у подальшу дорогу після вишуканого сніданку, над котрим господар заїзду особисто трудився ще за ночі, вінницькі козаки швидко долали милю за милею, тож наблизилися до Переяслава задовго до темряви, котра в цю пору не примушувала на себе довго чекати, а за наявності на небі низьких сивих хмар, як то було тієї днини, повинна була заволодіти землею ще до п'ятої години опівдні.

Коли з-за обрію показалися спочатку розмиті, а потім усе більш чітко вималювані на тлі неба золоті бані Успенської, й пофарбовані яскравою блакитною фарбою бані Покровської церков, проміж яких височіла, схожа з відстані на шпицю, вежа міської ратуші, Івана наздогнав Нечипоренко. Притримавши коня, поїхав поряд.

– На шляху, немов на ярмарку, – вказав він на десятки возів, ридванів і бричок, сотні комонного й пішого, різного чину люду від іноземних послів і козаків до простих селян, що широким потоком текли до брами Переяслава, поблизу якої зчинилося справжнє стовпотворіння.