Юрій Мушкетик - На брата брат

Сидір обійшов воза, вхопився ззаду за розвору й посунув воза праворуч — з усією кладдю й Матвієм поверх неї.

В'їхали в двір. Тісний, перегребаний курми, зацвірканий качиним послідом, качки бовталися в калюжі біля колодязя. Двір убогий — хата на одну половину, лісяний хлів, клуня та ще погрібник. Над погрібником — велетенський в'яз, Матвій пам'ятав його маленьким в'язиком і пам'ятав, як обрубував його батько — в спідній сорочці, з закачаними рукавами, рубав віття й весело насвистував. Чомусь запам'яталося саме це. Може, тому, що потай хотів повторити той батьків свист і йому не вдавалося, а Супрун свистів на всю леваду, аж гнулися лози. Далі за погрібником раніше стояли дві шовковиці, однієї вже не було — замерзла в безсніжну зиму. Це подвір'я і все село Жуки — Журавчина батьківщина. Яка нині майже не промовляла до нього. Промовляла лише споминами про бідність, лихо, а він проганяв їх. Приїхав провідати брата, в якого давненько не був, приїхав на гостювання, — щойно минув Успенський піст, друга Пречиста, можна розговітися, і є чим розговітися — глибокого воза запакував повністю.

З солом'яної буди вискочив жовто — рудий, схожий на лисицю, пес, кинувся до Матвія, і він наставив чобіт для оборони, але пес швидко замахав хвостом, скавулів, лащився, а потім загавкав з радості, хоч тільки раз і бачив Матвія. Може, він прийняв його за Супруна? Того статися не могло, просто — такий пес, либонь, заласкавлений дітьми.

На гавкіт пса вийшов з хати брат, витирав долонею рота — саме вечеряли. Ступив зі збитого з теслиць ґанку, загудів, як пивний казан:

— Го — го, а ходи — но сюди, Мокрино, кого нам Бог приніс, — і простер рубцювату долоню. Вони не обнялися — не визнавали лизання, навмисне малися поміж собою грубувато, але в очах Супруна світилася щира радість і губи йому ледь — ледь бриніли. Матвій усміхався широкою усмішкою. Стояли посеред двору, все ще тримаючись за руки. Матвій — рівно, Супрун — розчепіривши ноги. Такий він завжди — чіпкий, як корч, ще й палахкий, як порох. Брати вельми схожі між собою, навіть ті самі родимі цятки на шиї та лівій щоці, в Матвія ніс з горбинкою, в Супруна — аж кібцюватий, тільки вони неначе помінялися роками — молодший брат виглядав значно старшим, хоч йому тридцять чотири, а Матвію — тридцять шість. Дві грубі зморшки врубалися Супруну в щоки й надовічно врубався шрам у ліву брову, розітнув її надвоє, і тепер, коли Супрун стояв до кого — небудь лівим боком, здавалося, що він підморгує; і збрижився лоб, гостре кібцювате обличчя вигострилося й закібцюватілося ще дужче, чубок — ріденький, ось — ось зблиснуть залисини, як у батька, ще й руда, якась хижа щітка вусів під носом. Де розвіяв буйні кучері, де розгубив срібний сміх — говорив хрипкувато, голосом запеклого курія. Все те Матвій відмітив із сердечним смутком. На ґанок вийшла Мокрина, привіталася солодким голосом крізь складені бантиком, спиті життям губи. Нижча навіть від Супруна, з погаслими очима, зів'ялим невиразним обличчям, захвойдана, витирала руки об брудний хвартух. Далі висипали на ґанок діти: дві дівчинки — років десяти і восьми, й хлопчик п'яти літ. Матвій вітався з усіма й, намагаючись зам'яти одвічну ніяковість стрічі, почав розкубрювати воза. Обмітаючи високим верхом сивої шапки павутину з низенької стелі, носив липівнички з медом, кадівбці з салом та м'ясом, поставив сторч два мішки борошна найм'якішого помолу, одного поніс сам, другого — Супрун, — радісні то хвилини — обдаровувати любу серцю рідню.

Матвій вертався з хати і в сінях зіштовхнувся з Супруном, цокнулися лобами й обоє засміялися, враз з обох злетіла ніяковість, і наплинуло хвилювання, братське розчулення, вони несамохіть, мовби розходячись у тісних сінях, обнялися міцно, тепло й довірливо.

Скориставшись із замішання, принесеного гостем, дітлашня хапала з підрешітка сушню на узвар, втікала з нею в кутки. Матвій покликав дітей на середину хати, подав дівчаткам по кожушку, племіннику — чобітки юхтові та шапку, (а ще ж було найменшеньке, сиділо на лежанці з прабабою, намагалося пуцьнути на долівку, але стара тримала його за сорочечку, йому — півня цукрового на паличці), братовій — хустку шовкову, квіту темно — вишневого, а братові шапку дорогу — з кабарги, плисом підшиту. І всім разом сущиків півмішка і барильце калинівки на меду.

Супрун, забачивши барильце, крякнув:

— Оце діло!

Мовби все інше його не вельми тішило. А може, й не тішило… Як і Мокрину… Ні, вона раділа прибуткові хазяйською радістю й заздрила на діверів статок, заздрість була більша за радість, вона приховувала її і дякувала солодким, нещирим голосом. Матвій вловлював те й нітився, й через те ще нітився, що малі, по своєму статку, привіз дарунки: свої діти, а надто жінка, він і з цього, що привіз, половину купив, потай, по дорозі, й братовій давав гроші, утаєні від жінки, невеликі гроші, все у них із Федорою на виду, тільки оця, вряди гідна поміч братові — утаєна.