Юрій Мушкетик - На брата брат

— Нехай буде по — вашому. — Помовчав, удав глибоку задуму й простелив її в свою мову, просячи в громади собі поради: — З волі блаженної пам'яті батька молодому гетьману треба дати освіту, він навчатиметься в школі й через те не зможе підписуватися на листах та універсалах. Коли клейноди будуть у мене, мушу підписуватись я. Як велите мені підписуватися?

Козаки розгубилися. Декотрі потяглися п'ятірнями до потилиць, де в козака лежить найзаповітніша думка, але й звідти не вигребли нічого, інші шукали рішення на кінчиках власних чобіт, ще інші в очах у сусідів.

Ось тоді, трохи лякаючись власної сміливості, трохи ніяковіючи, виступив Матвій, який пристояв близенько, за другим рядом:

— Нехай пан Виговський підписується так: «Іван Виговський, гетьман на той час війська Запорозького», бо на той час, коли в нього будуть клейноди, справжнім гетьманом буде він.

Матвій не сам прийшов до такого рішення, не сам важився на нього. Всі ці дні генеральна канцелярія тільки й гомоніла про день двадцять сьомого серпня, у світлицях і шинках, удома і в пивних коморах сіяла й пересівала, віяла й шеретувала те зерно, саме писарі доміркувалися до сеї поради й настановили виповісти Матвієві — простому писареві, простому козакові, який ніколи не виривався наперед, але й не ховався за чужі спини, чесно працював і шаблею й пером — на полі бойному й на полі паперовому; можливо, сю думку підказав котромусь писареві й хтось інший, сього Матвій не знав, самому йому вона сподобалася вельми й, поносивши в голові два дні, мав уже за власну.

Він сказав і враз злякався — а може, в'їхав не туди, — підвів очі й зустрів ласкавий, приязний погляд Виговського.

— Згода, злагода! — гукали козаки. — Мудрого писаря маєш, гетьмане. Служи, гетьмане, вірою війську Запорозькому та чини нам добрий порядок.

— І цареві служи вірою, — гукнув хтось від ґанку.

Виговський уклонився, взяв булаву, гарячу од одного спомину про грізного Хмеля, який тримав її в руках, і од сонячного проміння, мовив схвильовано, розчулено:

— Ся булава доброму на ласку, лихому на кару; потурати у війську я нікому не буду, коли ви мене на гетьмана обрали; військо Запорозьке без страху бути не може!

Бемкнув дзвін на дзвіниці соборної церкви — хтось пильнував, подав знак, гримнули гармати в фортеці. Козаки цілувалися, неначе на Великдень. Дзвони й гармати вістували про те, що вмерла, ледве розпочавшись, українська династичність, адже старий гетьман таки заповідав булаву Юркові, й старшина те гаряче схвалила. Нині одні про те забули, інші легко відреклися від своїх клятв: Юрко — молодий, хворобливий, нерішучий, безвольний і, як побачили, просто нікчемний, як він зможе кермувати Україною, не бажали вони, щоб він повелівав і ними самими. Найперше зламав заповіт Хмельницького сам Виговський, найближчий його прибічник, його товариш, котрий жив з ним в одній духовній і національній господі, допомагав творити українську державність, витворювати козацький стан, який би захистив її, і котрий, присягаючи гетьманові на Юрка, вже тоді інтригував проти дідичності, династичності, чи то щиро не приймаючи її, чи то сподіваючись на булаву. Хто про те може знати?

Не всі козаки відали про те, не всі тямкувалися в тому, Матвій також, і хоч вибори стояли перед його очима, неначе відбулися вчора, не захотів розповідати про них Супрунові, бо той і так знає все, адже звістка про вибори гетьмана облетіла всі полки, всі сотні й переповідали її в усій повноті. Либонь, тільки про оте, хто саме порадив раді, аби Виговський підписувався «Гетьман на той час», Супрун не знав, інакше б виказав жартом чи клином, а Матвій чомусь промовчав. Хоч і кортіло йому похвалитися, хоч і вертілися ті слова на кінчику язика. Він уже побачив, що згоди у поглядах на гетьмана вони не доходять, через те продовжувати неприємну балачку не хотів. Подивився на ясний зореграй угорі, позіхнув зумисне широко, з протягом.

— Втомився я, — мовив. — Mo' будемо спати?

На обрії мляво намигувала бровою мигавиця, й він подумав, аби не намиготіла до ранку дощу. Супрун повів його до клуні; Мокрина постелила Матвієві на возі, який стояв на току, Супрунові — під возом, на розперезаному кулі соломи. Матвій запротестував, але Супрун одвів протест жартом:

— Ти ж бо в вищих рангах…

— Супруне!

— Ну… оце б я клав гостя нижче себе…

Полягали, але обоє не спали, розмова сама сукалася од тієї ниточки, яку розмотували на колоді під тином. У клуні пахло збіжжям — лежало в засторонках, прілістю, дьогтем від коліс воза, та й мазниця висіла на підтоці.