Юрій Мушкетик - На брата брат

— Чого б то?

— Бо писар сам із шляхти. Душа його шляхтянським лоєм вимазана, і сам увесь у тому лою.

У першу мить Матвій не зрозумів, про кого мова, й перепитав:

— Який писар?

— Той пан, що булаву у Юрка видурив.

Матвій образився.

— Гетьман…

— За шкапу виміняний.

Матвій покрутив головою: не подобалася йому така балачка, не сподівався почути таке від брата. Супрун натякав на те, що Виговського викупив з татарського полону покійний гетьман Хмельницький. Корінь Виговського проростав із стародавнього роду дрібної української шляхти, його батько, Остап, служив у митрополита Петра Могили, один дядько — Василь, носив полковницький пірнач, другий, Самійло, сотницьку тростину, Іван же справляв суддівську службу при луцькому магістраті, далі писарював при польському комісарові, зверхникові над Україною, на тій службі познайомився із чигиринським сотником Богданом Хмельницьким і заприязнив йому. Поляки повели його з собою в похід під Жовтими Водами, де Хмельницький погромив польські хоругви, попав до татарського полону, впавши в ноги Хмельницькому, випросив у нього викупу в татар. Згодом гетьман вручив йому каламар генерального писаря, й проносив його Виговський дев'ять років, вмочав у нього добре затемпероване перо, коли вже благодійник лежав на смертній постелі — оповіщав світ про хворобу, відтак про смерть славетного гетьмана.

Матвій шанував нинішнього гетьмана за все: за тонкість розмислу, за мудрість, за освіченість і дотепність, навіть за ту ж шляхетність і чепурність, — гетьман нікого не сліпить золотом та сріблом свого убранства, одяг на ньому не багатий і не бідний, до ладу припасований, сам чистий з лиця, з хвацькими (таки шляхетськими) вусиками, в очах — хитра лукавинка й поштивість до кожного, з ким веде розмову, він її веде так, що забуваєш, хто перед тобою. Надто він приязний до Матвія, і той платить йому за шеляг таляром.

Десь над головою в синіх в'язових сутінках виспівувала якась птаха, виспівувала гарно, Матвій здивовано повів головою на той цінькіт.

— Шпак, — пустив угору, у вишневе листя струмінь диму Супрун. — Штукар, як і твій писар, за кого хочеш пісню виведе.

Образа знову черконула Матвієві по серцю. Надто тим, що називав Виговського писарем.

— Писар — це я… Простий писар канцелярії, підписок. Чим, Супруне, не догодив тобі гетьман?

— Є достойніші.

— Хто?

— Хмельниченко.

— Дитина — добра та щира. Сімнадцятий лишень… Його ще кортить у вовчка гратися… Поїхав у Київ, повчиться в Академії, набереться розуму…

— Писар його туди спровадив.

— Якщо й так, то правдиво вчинив.

Супрун вибив з люльки об підбор Матвіїв тютюн, натопкав свого — давкого, ядучого. Жар з люльки перебігав у траві іскрами, згасав. На небі засвічувалися лампади зір. Далеко — далеко, на протилежному кінці села, зринула дівоча пісня:

Той самий «баламут», ще з їхньої парубоцької молодості. А далі:

Тим пісням на відповідь на сусідній вулиці відгукнулося густе, парубоче:

Дівчата співали про кохання, хлопці — про похід. Дівчата чекали парубків, парубки чекали походу, щоб вернутися із звитягою, заслужити кохання. Одвічний шал крові й одвічна омана. Журавки вже знали це, й однак пісні торкнули в грудях струни ніжні та сумні, й вони задзвеніли срібними споминами. Але навіть та печально — солодка мить не вивела їх із рову, яким брели. Здавалося, і доокіл, і в них все було, як і колись, і вони були такі, як і колись. Але й не такі. Рішуче, не такі. Свідомо чи позасвідомо намагалися вернутися до себе, колишніх, але почували, що не можуть. Щось незриме, невловиме стояло поміж ними, стіна, якої не видно й немає, і яка однак є, і яку не можна повалити. Та стіна — час. Він багато чого поміняв у них, обснував павутинням думок, звичок, віри й недовіри — насамперед до самих себе. У душі у того і в того трохи вогню вигоріло, натекло туди іншого, помінялися кольори… Той вогонь горів не в одне, розносив їх у боки. Обом було прикро з того, й обоє не поступалися.

— …Є й інші достойні.

— І багато їх? — з глузом.

— Та з півдесятка набереться!

— А хто ж перед веде?

— А хоч би й полковник мій.

Матвій також вибив попіл з люльки, більше люльку не напаковував: