Марія Морозенко - Великий характерник

— Пусти мене! — Іванко стиснув кулаки. Бачилося, що він готовий був кинутися на свого кривдника.

Але Тарас Чорнопліт почувався значно сильнішим. Бо він і справді був таким. Маючи сімнадцять років за плечима, міг би легко поставити на місце цього семилітнього зірвиголову, на якого в нього давно вже “чесалися руки”. І немарно ж!

Досі у Мерефі не було рівних йому, Тарасу Чорноплоту. Він був першим у всьому. Ця першість була визнана усіма. Його вихваляли поважні господарі, ставлячи за приклад для своїх синів. Та й справді, Тарас Чорнопліт, єдиний син своїх заможних батьків, був метким та вправним у господарських справах.

А маючи запальнии характер та гордовитий норов, водив першість у всіх молодецьких гуляннях. Вважався серед парубків красенем. Не одна дівчина, задурманена його оманливою красою, хотіла б мати його біля себе. Але цього, зовні цілком доладного, а внутрішнього — розхристаного навсібіч сумнівами парубка, не вистачало надовго. Він не умів кохати одну. Любив подобатися багатьом. Коли ж бачив, як дівчата сохли за ним, зневажливо сміявся. З осудом кидав услід запаленим марною надією красуням: “Нащо мені така, яка сама горнеться до рук. У поступливих дівчатах я не маю потреби”. Велика гординя позбавляла його кохання. Але він мало переймався цим. Його потішало інше.

Тарас Чорнопліт досі був у Мерефі головним серед молоді. Нікому із молодих мереф’ян не поступався він ні в чому. І мало б так тривати довіку. Коли б не малий Половець. Він став призвідцем його зневаження. Це сталося на Медового Спаса. Після храмової служби, прихопивши із собою кілька стільників меду, Тарас притьмом подався до хресного. Хотів застати його самого. Мав гарну надію випросити у того стару козацьку шаблю. Ту, яка висіла без діла у хресного на стіні, і до якої він обачно не допускав нікого. Забороняв навіть торкатися.

Щойно парубок відкинув клямку воріт, почув біля вуха різкий свист. Малий Іван Половець, застережно закликаючи: — Пригинайся, бо поцілю! — потішено посміхався до нього. У руках малого “вояки” зблискувала сріблом гнучка шабля.

Як оторопілий, Тарас Чорнопліт дивився на хлопця. Вірніше, на зброю в його руках. Стільки разів він хотів узяти цю стару козацьку шаблю до рук, але його щоразу обачними словами зупиняв хресний:

— Ні, не можна, зарано ще, поранишся.

Виходить, йому, завзятому парубку, ніяк не можна, а цьому голопуцьку гоже вимахувати шаблюкою біля голів!

То що, він кращий вояка?! Ліпший за нього?!

Розлютований Тарас Чорнопліт спересердя кинув на траву медові стільники, прямісінько до ніг “малого вилупка”, що застиг непорушно із шаблею в руці, а затим, потрясаючи кулаками, кинувся на малого. У відповідь Іван різко заніс у повітрі шаблюку, боронячись, дався до наступу. Хтозна, чим би все це закінчилося, коли б не Михайло Діброва. Почувши галас у дворі, він поспіхом вискочив із хати, гнівно крикнувши від порогу на розбурених хлопців, різко кинувся до хвіртки. Відібравши у малого Половця шаблю, хутко відніс її до хати.

Кілька хвилин, немов остовпілі, хлопці стояли посеред подвір’я. Опановуючи свої нестримні почуття, вони поволі приходили до тями. Михайло Діброва, за мить вийшовши із хати, підійшов до них ближче. Перше, що він зробив, студеним голосом озвався до малого:

— Більше шаблі до рук не братимеш. Бачу, зарано тобі ще.

А потім він обернувся до Тараса, пильним поглядом, звіряючи щось своє, видивився на нього. Важко сказати, що старий козак побачив у наполоханих очах. Видно, те, чого сподівався менше всього побачити. Бо ж інакше не зробив би того, що слідувало за всім тим. Вказавши пальцем на розкидані стільники, сивочолий чоловік важко видихнув:

— Забирай те, що приніс, і геть з мого двору!

Зіщуливши плечі, Тарас Чорнопліт подався геть. Медові стільники тягучо прилипли до його рук.

Відтоді у стосунках парубка із хресним усе змінилося. У них не було вже довірливих розмов та відвертих бесід. Поміж ними став Іван Половець. Вірніше, любов Михайла Діброви до малого і ненависть Тараса Чорноплота до нього ж. Тому то відтепер, зустрічаючись поглядом зі своїм хресним, хлопець опускав очі. Важкість думок тяжко падала на його повіки.

А Максим Діброва, всюди і скрізь вихваляючи велику вправність малого хрещеника до козацьких вправ, не знав і не відав, що почасти сприяє гріховним змінам у душі старшого свого похресника. Дбаючи про те, аби пригорнути серця нерозважливих мереф’ян до малої дитини, несправедливо покритої лиховісними прізвиськами, цей старий та мудрий чоловік залишався сліпцем у явному. День за днем він ставав в оборону Івана Половця. І день за днем полум’яніше роздмухував палючий пломінь люті у серці Тараса Чорноплота. Але ж нема такого вогню, що не прорветься назовні. Купальського вечора жахне полум’я ненависті рвійно вирвалося із наповненої ним по вінця молодої душі.