Марія Морозенко - Великий характерник

Заквітчана жар-цвітом земля пробуджує надвечір’я, закликаючи до великого єднання всі сили природи. І такої щасливої миті величні небеса рідняться із матінкою-землею. Небесні зорі відбиваються у воді, втішно купаючись у теплих хвилях. Дівчата, цього вечора достоту схожі на небесних зірниць, чудовими голосами своїми торкаються піднебесся.

А попереду дівочої громада ступає молода невістка козака Хмари, яка цьогоріч народила первістку-доньку. Вона несе на вигін опудало — в картатій спідниці, чорнокленом споряджене, стрічками та квітами прибране. Красуня Марена миготить різнобарвними стрічками, не передчуваючи своєї лихої долі. Холодом студеним морила всю зиму вона веселу ватагу молоді. Настав час позбутися її.

А з іншого боку вигону підходять хлопці. В їхніх руках пара Марені — солом’яник-Купайло. Та куди там йому до красуні-Марени! Задерикуватий перегук змагається:

— Купайло, Купайло, де ти зимувало?

— Зимувало в стрісі, веснувало в лісі!

— Чорне, брудне, кострубате, обсмоктане і горбате, тьфу!

Хлопці не відступають й собі:

— А ваша Марена на кіл посаджена, підтикана, обскубана...

Гуртом накидаються на “Марену”, топлять її. І тільки жаль дівочии хвильками плине:

Після “плачу” дівчата “розправляються” із Купайлом, кидають його у вогонь. Не стало Марени, нічого і йому залишатися на землі.

Купальською водою і купальським святвечірнім вогнем очищується природа, позбувається злих сил. А далі сміх веселий, піснеспіви, і нічне багаття. Всім радість та втіха.

Ой, та й не всім!

Купальської ночі Марії Половчисі не до радості й не до втіхи.

— Іване, Іваночку! — заплакана мати метається поміж дерев столітньої хащі, вишукуючи свого семилітнього сина. Гнівається на пустуна, бідкається за ним, боїться за нього: “Чи ж не заблукав у лісі? А що, як раптом звір який наскочив на дитину? І нащо я дозволила йому бігти дивитися на купальське вогнище? Згасло купальське багаття, небоязка молодь порвалася за цвітом папороті, а Іванко хтозна-де й подівся. Малий же, хворобливий, йому б дома сидіти. І що чоловік казатиме, коли ось-ось повернеться з торською сіллю додому? Не втримала хлопця, не вберегла! Та як же було втримати, коли усе просився: “Пустіть, та й пустіть!” — оправдовувалася в невтішних думках мати. — І що воно в тій дитині сидить? Усе тягне кудись нечистий. Ой, лихо, нащо ж я згадую того, кого не й слід?”

— Іванку, відгукнись! — розбивається тремтячий голос об густу завісу старого лісу, луною повертаючись назад. Не приносячи із собою ані крихточки надії...

До самого ранку блукала лісом Половчиха, роз’ятрюючи своє серце, полохаючи мимоволі тих, хто порвався сюди за іншим. Зустрівся їй в лісі не один сміливець, який пробирався поміж дерев, вишукуючи таємний цвіт папороті.

І хоча вона не заговорювала ні з ким, бо ж знала: той, хто бажає зірвати квітку долі, не має права на слово, аж доки не дістане з лона землі бажаного, — все ж, там, де проходила вона, відбивалося болючим стогоном:

— Іванку, ти де-е-е?!

Вранці, вийшовши із хащі, притьмом подалася додому: “А що, коли син вже у хаті, а я тут блукаю, як потороча”.

Засміялася своїй щасливій думці, кинулася бігти полем до хат. Так, наче не вона щойно заледве плелася лісом, зморена довгим нічним блуканням.

Біля Купальського багаття Іванко був недовго. Його прогнали парубки. Вони його зле образили. Щойно хлопець розігнався, щоб стрибнути через вогонь, Тарас Чорнопліт, головний підстрикач молодецької ватаги, ухопивши малого за комір сорочки, з насмішкуватим посвистом порвав його від ватри.

— Ти куди?!

— Стрибати! — не розуміючи цього запитання, малий Половець повів поглядом по лицях. На його подив, усі чомусь насмішкувато видивлялися на нього. Коли ж Тарас Чорнопліт, погордливо зблиснувши очима, глузуючи вимовив:

— Оце ще мені парубок! — гучний регіт враз покрив молодецький гурт.

— Чого ви смієтеся з мене! — Іванко сіпнувся з рук.

Але Тарас Чорнопліт рвучко кинувся за ним, різко поклав руку на плече:

— Е ні, стій-но, чортів сину! Нашу розмову не закінчено.

— Я не хочу з тобою розмовляти! — малий зблідло дивився поперед себе. Вогники багаття стрибали в його очах.

— Далебі, бісів син! — голосно вигукнув хтось із молоді. На ці слова всі сахнулися вбік. Вони чули вже це не раз. Тому то й мали до хлопця осторогу. Тарас Чорнопліт не вірив людським намовам. Між ним і цим хлопцем постало інше. Ще віддавна. Відтоді, як його хресний, Михайло Діброва, раніше повсякчас потішаючись ним та його вправними успіхами, відхрестився від нього цілком, увесь свій вільний час віддаючи малому Половцю та розмовам про його неабиякі здібності, Тарас Чорнопліт, сам того не тямлячи, поволі зігрівав у своїй душі полум’я ненависті. Він довго чекав слушної нагоди поквитатися з малим. Тому-то тепер, не відпускаючи хлопця зі своїх рук, тішився його беззахисністю.