Василь Барка - Рай

Антон Никандрович перейшов думкою до свого конфлікту з бібліотекарем. Очевидно, тут прояв загального нездужання духа. Треба лікуватись. А чи можна окремій людині впоратися з хворобою? Виздоровівши, знову поглибишся в «жактівський» побут і дрижатимеш від страху, що владичні сили помітять у твоєму думанні розходження з приписами модерного корану. Вовком почнеш дивитися на ближнього…

Поглянувши на бічну алею, Антон Никандрович просіяв, бо помітив Астряба з папірцями. Хотів піти до нього, а роздумав: «Учиться; як скінчить, тоді я покличу».

І заходився оглядати фундамент від зруйнованого собору. У підземеллі, звідки викидувано саркофаги, — склад картоплі; зверху насипано землі і впоряджено простенький квітник для радости населення; кругла ділянка зелені буйно зірвалася до великого ліхтаря, підвішеного на чорних дротах. Тихенько погойдуються полум’яні канни, облиті росою.

Але колір квіток викликав гостре почуття в старого, змореного думкою про дуель. Ніби лезо врізається в груди Серпокрилові: розтинає білу шкіру, дуже білу шкіру людини з рудим волоссям, а потім входить в глибину тіла; гаряча густа кров липким струмком обливає металічний предмет.

На одну секунду повиділося це Антонові Никандровичу, але жах, якого не можна віддати словами, входить в душу і судомить її. Цей жах з’являється, мабуть, тоді, коли людина переступає межу, навіки заборонену їй. Почуття таке хворобливе і болюче, що Антон Никандрович заплющує очі, затуляє їх долонею і в нервовій спазмі кривить рот; вискалює сціплені зуби, стягнувши бокові м’язи на шиї.

Можливо, що більшість мужчин, коли бере в руки дуже гостре металічне знаряддя і проходить мимо кого-небудь, почуває в собі жорстоке, якесь первісне наведення — наміритися і зачепити; але тією мірою, якою особа віддалена від стану дикунства — вшляхетнена, — вона легше подолує в собі цей психічний атавізм. Безодня, куди манить смерть, закружуючи голову, впливає не на всіх, як і звичайна безодня в горах, коли відкривається на віддалі одного сантиметра від черевика.

В момент, коли Антон Никандрович мучився від остережливого передчуття в його зоровому виявленні, — а воно, мабуть, з’являється перед усіма можливими випадками в житті — тільки помимо нашої розкиданої уваги, — Астряб вивчав, походжаючи в каштановій алеї, правила двобою, написані рукою Скаржинського.

В кінці сторінки стояла нотатка: «В нас двобої завжди були надто жорстокі; в той час як в Західній Европі вони мали на меті лише потвердження чести, в нас приєднувалася до цього надмірна затятість: так, ніби двом людям, які з зброєю стояли один проти одного, не можна було вміститися в світі».

Астряб прочитав нотатку і поглянув на старого, що сидів, приклавши долоню до обличчя, мовби в нього болять очі і від сонця затулив їх.

— А, добридень, — обізвався він до Астряба, коли зачув кроки і подивився, — прошу сідати! Якби ви знали, як мені приємно бачити вас!..

Вигляд в Антона Никандровича був недужий і винуватий.

— Я радше в Індію поїду, ніж в будинок відпочинку, — скрикнув Антон Никандрович. — Там я хоч думати зможу, коли захочу і що захочу.

Астряб заспокоює, каже:

— Якби в мене було сто тисяч, я віддав би їх за маленький будинок для вас, — на березі моря; дві кімнати, кухня, веранда…

Схвилювався старий:

— Нічого мені не треба! Але від всього серця вдячний за турботу про мене.

Антон Никандрович ставився до своїх учнів, як старий ведмідь до ведмежат. Зробив би хто-небудь замах на їхнє життя — він став би на задні лапи і рушив назустріч напасникові, ревучи ревом лютости.

Пішли навколо надруйнованого фундаменту, над яким канни червоніли густою барвою, світлом аж пронизані. Крізь вибите віконце видно було в підземеллі купи картоплі між строго витесаними саркофагами подвижників.

Широчезний сірий плащ повисав на Антонові Никандровичу, наче в безвітряний день вітрило на щоглі.

Капелюх, обтягнений чорною стрічкою, кидав землистим обводом тінь на окулярні шкельця; а прямокутна борідка, перевита сивизною, яскравіла в ранньому освітленні.

Ласкаве почуття прийшло на душу старому:

— Скажіть, як вам живеться?

— Вічна тривога, — сказав Астряб.

— Це саме і в мене; я виробляю звичку — психічно не захищатися від кожної загрози. Як Серпокрил?

— Лається. Кожен цинік, коли його нахабство викликає протест, обурюється страшенно, при тому — щиро.