Василь Барка - Рай

— А ти хто такий будеш? Документи!

З нервовою поспішністю Антон Никандрович знаходить свої папери і показує їх.

Міліціонер перегортає, розглядає, ворушить вусами; зрештою, збагнувши зміст написаного, поки вогонь спалив третій поверх і дійшов до другого, — резюмує в стишеному тоні:

— Так ти професор… Ну, як професор, то йди додому. Твоє діло книги читать, а наше порядок держать. Ну?! — і грізно втопив очі в старого.

Той повинен був би йти «книги читати», але — ні: затявся на своєму, навіть розходився:

— Там мої студенти. Я вимагаю, щоб їх пропустили.

— Щось ти дуже вимагаєш… — співучим голосом констатує міліціонер. — Треба придивитися: яке пір’я в птиці. Ми тебе спровадимо в районний відділ. Давай! Товаришу Копотков, одвести його!

— Я не піду! Нехай випустять моїх студентів.

— Думаєш, не потягнем? Ітимеш, як в балеті «Лебедіноє озеро»… Копотков!..

— Веду. Повертайся, дядя, нічого конференцію розводить! А то поведем під ручку, як баришню.

Він бере за лікоть Антона Никандровича; старий випручує руку і відвертає обличчя: дивиться кудись набік з виразом повної байдужости.

Підскакує ще один міліціонер; удвох з Копотковим беруть старого за лікті.

Штовхають у плечі і тягнуть. А він, труснувши плечима так, що блюстителі порядку повідлітали, знову застигає на місці; знову дивиться кудись набік. З обличчя видно: починає гніватися. Можливо, потягли б його в «район», якби не втручання нової особи — секретаря самої «горміліції», товариша Воличенка.

Треба сказати, що товариш Воличенко здавна знав Антона Никандровича; був студентом заочного сектора і слухав лекції з історії літератури; навіть успішно складав іспити старому. Мав делікатну вдачу, як також інтерес до гуманітарних наук, і виявляв пошану до Антона Никандровича.

Побачивши, як зневажають учителя, він закричав, почервонівши до корінців своєї чорної, відчісаної назад чуприни:

— Стій! Хто дозволив грубіянити?!

— Товариш Косодихов наказав одвести… — виправдовується Копотков.

— Покличте до мене товариша Косодихова.

І почалось «розпікання» вусатого, що навперемінку то мимрив про порушення порядку, то жував руду рослинність, навислу з верхньої губи.

Поки відбулася подія з міліціонерами, Серпокрил встиг збігти наниз і провести Олександра з Ольгою на покрівлю. Антон Никандрович побачив, як чотири постаті подалися по червоній похилій площі — за гребінь, в напрямку до двору, де, очевидно, була драбина.

— Я вам сердечно вдячний, — вклонився Антон Никандрович своєму заступникові, що, у відповідь, мовчки козирнув. Чимдуж поспішав старий за ріг на перехресті, в напівтемну вуличку, — туди виходила брама з двору, в якому знаходилися втікачі. Недовго довелося ждати; четверо молодих людей вийшло з брами, сміючися з пригоди Корольчука: той був посунувся по покрівлі і, мабуть би, впав у двір, якби, на своє щастя, не вперся ногами в півринвок.

Побачивши Антона Никандровича, Серпокрил удав, що не примічає його; те саме зробив старий, проте всі разом пішли до перехрестя. Корольчук, перебуваючи в стані п’яного піднесення, навіть не здумав поздоровкатися з незнайомими людьми в гуртку. Розмахував руками перед Серпокрилом і потім наблизився до Астряба:

— Спиридоне! — кричав в ентузіязмі. — Дай автоматичну ручку: писатиму… я радист першої кляси. Дай папір!

Він шпортав по кишенях, справді шукаючи паперу.

— Нема… не біда! — тут писатиму…

Він ткнувся носом і обома руками в кам яну стіну, ніби лагодився писати.

— Ходім, Анатолію! — схопив його Серпокрил за плечі і повів далі. Корольчук погодився:

— Напишу, — сказав з натхненним виглядом.

Ледве дійшли до перехрестя, як побачили дві персони, від самого вигляду яких кожний, крім нечувственного Корольчука, відчув щось неприємне на душі. То були: товариш Тімурленков і голова місцевого комітету, Іван Іванович.

Погляд Тімурленкова замикав у собі безодню офіційносте, в той час як доброзичлива іронія, позначена барвою найбільшої самовпевненосте, випромінювалася з тверезоп’яних очей Івана Івановича, перехиленого на ціпок. Але обидва мали спільну прикмету; обидва своїми обличчями нагадували бронзові пам’ятки: перший з них — старішого і тому темнішого матеріялу; другий — новішого і тому світлішого.

Перед їхні ясні очі станув, освітлений рефлексами від пожежі, гурток громадян, з котрих кожний на свій лад, крім зрівноваженого Серпокрила, допіру пережив бурхливі хвилини.