Василь Барка - Рай

— Я гадав, — похмуро говорить Антон Никандрович, — що маю право працювати на невеличкому місці під сонцем, якщо вживати політичного означення — під радянським сонцем. У моїй діяльності немає жодного вчинку, який давав би підставу для закиду в нелояльності. Після того, як я відбув…

— А ви ображаєтеся, — докоряє Іван Іванович. — Я просто викладаю мотиви, які вимагають перегляду дотеперішніх взаємин з колективом, відверто, без дипломатії: так, як з приятелем, бо я шаную вас і хочу, щоб ви уявляли ситуацію.

— Я розумію…

— І чудесно! — радіє Іван Іванович. — Як голова професійного комітету, я буду тішитися, коли ми знайдемо ґрунт для тісної співпраці. Роботи в нас безодня. Чи відомо вам, що серед членів профспілки є й досі люди, які ходять до церкви: тайно ходять і моляться. А ми куди дивимось?! Виховавча праця в нас шкутильгає. Партійна організація спитає нас, чи достатньо ми розгорнули боротьбу проти такого темного пережитку буржуазного суспільства, як релігія? І доведеться з соромом відповісти: ні. От і ви — могли б допомогти публічними лекціями на антирелігійні теми, а замикаєтесь серед книжок. У нас самих живуть залишки… Я буду говорити відверто: іноді можна почути закиди і на вашу адресу, що в лекціях проступають релігійні настрої. Ваша остання наукова праця, наскільки мені відомо, просякнута в багатьох моментах християнськими ідеями; так кажуть.

— Дивно мені! — скрикує Антон Никандрович. — Праця ще в чернетці. За старою звичкою, до закінчення рукопису я не даю нікому читати ні сторінки. Можливо, є люди, які вправляються в магії і читають рукопис на віддаленні?

— Заспокойтеся! — говорить Іван Іванович. — Такі чутки ходять; а я особисто вірю, що ваша праця буде витримана. Я навів приклад до того, що в громадському житті далеко не все в порядку…

— Ні, підождіть! — спиняє Антон Никандрович. — Я хочу вияснити до кінця: хто міг говорити про мій рукопис?

— На якомусь засіданні в Будинку вчених один інженер сказав.

— Інженер? Що йому до мого рукопису, і хто він? Я мушу з ним говорити!

— Звідки ж я знаю, — відказує Іван Іванович тоном несправедливо ображеного. — Так мені передавали. А зрештою, киньмо цю плітку! Чи варто хвилюватися з-за неї? Просто треба зробити так, щоб виключити можливість подібного закиду.

Антон Никандрович категорично настоює:

— Я хотів би вияснити справу до кінця!

— До кінця?.. Можна. Для цього треба надрукувати працю або прочитати її всю в Будинку вчених, в присутності громадського активу, який своєю критикою допоможе виявити помилки. Згодні?

«Он куди він хилить! — думає Антон Никандрович. — Надрукуй або прочитай на зборах, — відразу ж почнеться; придиратимуться до кожної деталі, обвинувачуючи в ідеологічній невитриманості; тоді пропав».

Моторошну катеринку з викриванням «ухилів» Антон Никандрович докладно вивчив: вона грала безупинно, бо треба було переконати, що всі в усьому помиляються, крім… того, хто став на місці Бога і сонця. В кожній праці, навіть написаній офіційними ідеологами, рано чи пізно знаходять «ухили» і починають «проробку», після якої настає жах організаційно-політичного висновку: звільнення з служби і марш на північ. Катеринка грає; систематично — щороку, щомісяця, щодня, щогодини — падають жертви її мелодій.

Хмурніє Антон Никандрович і тихо повідомляє:

— Але праця ще далеко не закінчена. Киньмо…

— І чудесно! — радіє голова комітету. — Я ж так і казав, знаючи, що ви людина великого наукового таланту і життьового досвіду. — Ми з вами знайдемо спільну мову. Будемо дивитися прямо на нашу прекрасну дійсність… зірки над нами, — ні, цей вираз недостатній! Сонце над нами і закон комунізму в нас.

Антон Никандрович заглиблюється в роздуми і зовсім несподівано — до голови комітету:

— А що, як справді в моїй роботі є релігійні ідеї?

— Навіщо псувати собі настрій? Потім розберемося.

— Я хочу зараз… уявіть собі: справді, праця з ідеологічного погляду невитримана, — що тоді?

— Що тоді? Ну, що: я ж казав, треба стояти близько до колективу, і ми поможемо. Я сам з великою приємністю, як спеціяліст в антирелігійній пропаганді, прочитаю вашу працю і скажу, що треба виправити. Згода?

— Але ж питання не в тім, щоб виправляти рукопис. Значно серйозніша справа з думанням самого автора. Якщо він має ідеологічні збочення, він не відповідає своєму призначенню. Повинен покинути катедру.

— Ого! Ви зразу в дамки. А наш колектив — хіба він покликаний тільки виганяти? Ні, ми зобов’язані також виховувати. Тепер вам ясно, в чому сила зв’язку наукового робітника з громадськістю?