Василь Барка - Рай

— Що ви робите? Офіцери!..

— Геть звідси, пацан! — крикнув старший ранг на хлопця.

— Піду. Ви, як батько, дали пацанові приклад.

Публіка присудила: «правильно… командири! Молоді дивляться… будуть завтра в вас під рукою, а ви що показуєте?»

— Ладно, ладно, — замирливо гримів капітан. Випустив Ґудзики лейтенантові, приглянувсь до медалі в нього на грудях: «За відвагу»… — На фінляндській був?

— Був.

— Я теж був… Знаєш, браток, ти того, не сердься на старого: погарячився; бувай здоров!

Капітан якось скорбно стиснув уста, нахмурив брови і, намагаючись твердо ступати, вийшов на вулицю.

Уже тоді, як капітан кричав «геть!», Олександер переконався, що один із забіяк — йому знакімець. Лейтенант тільки й ждав — скінчити сварку:

— Астряб?.. Вип’ємо.

Навчений недавно, що з військовими треба зразу згоджуватися, коли пропонують пиво, Олександер сумирно дожидався, поки лейтенант брав два кухлі з-під кранта, звідки наточувано рідину. Відійшли набік, до високого круглого столика, край якого підходив під груди; стукнули зубами об скло і занурили губи в холодну піну.

Лейтенант Оранченко служив до минулої зими при воєнному кабінеті, як асистент у завідувача катедри: «проходив» із студентами кулемет. Його, кадрового командира, знавця «Максима» і «Дегтярьова», відрядили в вищу школу на педагогічну діяльність. Забрали звідти під час фінської війни і з кулеметною ротою послали на фронт. Бувши при воєнному кабінеті, Оранченко відзначив собі Олександра, що швидко опановував механізми. Подобалась Астрябова чіткість і акуратність у поводженні з зброєю. Він взяв його в помічники. За місяць сумісної праці склались відносини, повні взаємної пошани, як буває між сильними і відкритими натурами.

За пивом згадали шкільний побут, спільних знайомих, крім того — й війну.

— Скажіть! Що там справді було? — спитав Олександер.

— Було… ходім у затишне місце.

Прийшли в скверик і сіли на лавці, під дрібними акаціями, — Оранченко подимів папіросою і признався гірко:

— Ніколи я не думав, що доведеться бійців гнати в бій кулеметом. От і все, Олександре! Повір мені: не можу більше нічого сказати.

Олександер більше й не питав нічого: тільки згадував, як масами привозили вночі, потайки від населення, самі живі тулуби: без рук і ніг; голови просувалися крізь дірки в мішках. Тулуби невідомо куди зникали. Люди пошепки говорили про газову камеру, в якій закінчувалось життя бійців, занапащених безголовим командуванням на морозі.

— Я тобі скажу щось друге, — почав Оранченко, — війська стягають до кордону. Пройшла чутка про нараду в «хазяїна», який заявив, що пора втрутитися в європейські події. Можливо, незабаром почнеться війна, коли — невідомо; мабуть, скоро; повітря насичене грозою. Гітлер топчеться з танковими ордами в Західній Европі, — куди йому далі йти? З дня на день сподіваємося, війна вдарить, як блискавка в дерево. Гайвороння з дерева зніметься, політає, поки гілки горітимуть, а тоді знов сяде. Хоч дерево й відживе, а проте від птиць воно, мабуть, на цей раз не звільниться. Я кажу, звичайно, нехай — між нами…

— Певно. Я про це думав сьогодні. Каюся, ми з професором Споданейком були у ворожки — не дивуйтесь: то я затягнув його; він хворий: якийсь психічний розлад, а я хотів розважити. Ворожка навіщувала війну; сказала також, що ми обидва, старий і я, підемо на фронт.

— Що ж, розумна ворожка, — сказав Оранченко, — війна підходить до двору. Пороби заходи… одружений?

— Це вже не виключене.

— Як почнеться війна, хай дівчина виїде куди-небудь. Все перевернеться. Бомбардування, пожежі, голод, хвороби, тисячі нещасть прийдуть. В Сибіру й Середній Азії, також на Закавказзі, я гадаю, буде безпечно. Якщо мобілізують, не думай про смерть; не слід на фронті гав ловити, як і без потреби підставлятися під вогонь; головне — спокій. Уникати кожного непотрібного руху, викликаного нервами. Ну, сам маєш голову! Після війни, хто виїхав звідси, а потім вернеться, — нічого не впізнає. Дивися: люди ходять, клопочуться справами, а не знають, яка біда нависла.

— Цікаво, чи німці переможуть?

— Ні! — з притиском сказав Оранченко. — 3 Гітлеровою ідеєю — тільки провал! Я читав книжку англійського журналіста. Точно розчислено: німці виходять на лінію Ленінград — Москва — Кавказ, тоді — поспішний відступ. Розгром неминучий. Англієць певен, що німці потерплять поразку від нашої «зверхіндустрії»; а я іншої думки. Треба йти мені; проведи трохи, он до того перехрестя!