— Неможливо. Вони й віру віддзеркалюють. Я в залізнім персні. Благаю: ні слова.
— Зараз скінчу. Твій дух пішов проти сумління народного…
— Ні! Не так! — протестує портрет. — Я маю глибоку рацію, віддаючи душу на загин.
— Яку рацію?
— А от прошу. Я маю інстинкт, як птах… я чую, звідки гроза; чую, як кують гармати, кулемети, гвинтівки на погибіль Україні… вистругують шибениці, — вішатимуть. У ворожому стані на Заході постановлено: знищити український народ; викорінити його з чорнозему, а поселити німоту. Чую: смерть підходить до границь. Кличу, кричу, попереджую!.. Бачу: лжехрами в Німеччині височіють, служба правиться — сатанинська служба; замість Євангелії книга з чорною готикою… і заповідь накреслена: «Вбий кожного ненімця; якщо ж зоставиш жити, — оберни собі в раба! Всіх одури, бо це дозволено; і над всіма знущайся, бо це дозволено: ти надлюдина!.. Забудь милосердя! Полюби кров, що дзюрчить із простреленого серця кожного, хто ненімець; зроби злочин чеснотою… Насмійся з святого! Роздави совість, як гадюку під залізною п’ятою, бо вона — отруйний забобон, бо вона розслаблює волю надлюдини-пана! Будь, як неспотворений твір природи, тигр — взірець твій! Будь, як тигр: насолоджуйся криком жертви, сій руїну і смерть…» Накреслена заповідь, потверджена печаткою — знаком черепа. Цілують книгу, клянуться на ній; і того, хто склав її, називають: пророк. Бачу, чую і от напинаю вітрило на кораблі самопожертви, кораблі порятунку. Іншого виходу нема. Північний режим протиставляю смерті. Народ рятую!..
— Помилка! — вишіптує Антон Никандрович. — Ти ж бачив голод тридцять третього року: отакою мукою північний режим нищить народ і однаково ж відкидає милосердя, зневажає людину, як худобу; вона для нього — нікчемна, треба вбивати, щоб рештки зробити слухняними слугами і кинути світ до підніжжя червоного трону; впроваджує заповідь сатани; насмійся з святого…
— Правда! — сумно згоджується Туркот-Семидзвонник. — І тому розділимо ролі: я кликатиму до війни з німецькими жандармами смерти; ти — з московськими.
Антон Никандрович водить пальцем направо і наліво:
— Ні—і, так не можна… Треба разом опиратися проти обох, бо буде братовбивство.
Поникає головою портрет — говорить:
— Завдання перевищує мої сили. Якби ти знав, як важко триматися мені проти одного ворога. Змушений виймати душу свою з грудей; робити кобзу з неї; струни натягати з нервів свого серця; обвивати їх золотою ниткою думок і награвати мелодію в тон команді — мелодію. В тон скаженому скреготінню володаря, що мучить людність. Роблю так, бо смерть московська розтягнута на століття, і можна надіятися на несподіванку долі; а німецька смерть швидка: за десять років сконає остання українська людина.
— Уявляю, як вам тяжко!
— Страшно. Рятує тільки інстинкт самозбереження: я будую з нього шибеницю собі самому; високо вішаюсь — віддаляюсь від пащеки дракона, що роззявляється внизу. Петля туга; затягається зовсім помалу. І тому я маю час вигравати на кобзі мелодію, приємну потворі. Слухає вогнеязика і спиняється. Треба вам знати, як я її зачаровую: нарочито співаю з справжньою щирістю; відкупну мелодію творю, як свою власну найзаповітнішу мелодію, бо інша ні до чого. Перестаю собі вірити. Вбиваю в крові свого мозку, в надрах свого «я» останній опір, бо навіть іскорка його зрадить мету: я загину на порозі нового світла, на порозі соняшного раю, що робиться дійсністю; раю, до якого прагнуть знедолені держави трудящих, в якій немає жодного паразита. В ній — радісний труд. Честь. Пошана до гідности «сірої людини». Соціяльна справедливість. На брамі — вартовий з полум’яним мечем. О, моя мріє золота! Стою на сторожі коло тебе, непорушний, як скеля. Мені судилося скласти перший хорал в ідеальному суспільстві, що про нього думали світочі людства. Рвуться з кобзи акорди мої — серпневий грім… соняшні мечі снопами летять, прошивають гідру варварства.
Останні слова, повні гніву, звучали так патетично і дзвінко, як залізо на заводі — луна пішла по залях.
Портрет примружив повіки; застиг мов мармур: ні рисочки почуття, тільки грозова ненависть і презирство. Згодом обличчя зм’ягчилось. Губи здригнулись від болю.
— Вони закатували б моїх братів і сестер з дітьми. Так і сказали: ваше ім’я настільки відоме, що коли буде не з нами, то становитиме силу, ворожу для нас. І ми вас знищимо з усіма родичами. Якщо хочете врятувати їх, робіть вирішальний крок: все буде гаразд. Почесті, нагороди, багатства посиплються на вас, як дощ. Так і сказали; і я, щоб порятувати рідних, навіки занапастив свою душу. Тільки той, хто має ніжне серце, зважиться на мій страхітливий вчинок. Тонучи в пекельній воді, я, душа пропаща, знаю, що рятую найдорожчих… Осудіть! Прокляніть! Благаю вас! — застогнав портрет від душевної муки.
Читать дальше