Василь Барка - Рай

— Пробачте, але ви ж не спеціяліст в історії літератури, — голосно подав репліку Антон Никандрович.

Авдиторія з жахом повернула до нього обличчя.

— Прошу не перебивати! Я скінчу, і тоді вам дадуть слово, згідно з порядком дня, — суворо відповів Тімурленков, — а на ваше зауваження про мою некомпетентність я можу сказати, що кожний з нас, марксистів, покликаних працювати в ідеологічній ділянці, достатньою мірою озброєний методою діялектико-матеріялістичної аналізи, щоб при розгляді курсу історії літератури помітити, де є ворожі нам ідеї і концепції, тим більше, що я також слухав курс історії літератури і постійно цікавлюся нею і, запевняю вас, розбираюся не менше, ніж ви думаєте. Отже, я продовжую! — повідомив Тімурленков і переможно оглянув залю.

— «Професор Споданейко-Віконник твердить, що перед Росією і Україною лежали різні історичні шляхи: Росія прагнула встановити зв’язки з західноєвропейським світом через північний шлях, зокрема — через Балтику, а Україна — через південний шлях — по Чорному і Середземному морю. Причина цього така: Росія, — так виходить з прямого змісту лекції, прочитаної в грудні 1940 року, — Росія перебувала на нижчому ступені культурного розвитку, ніж Україна, і тому вона, без небезпеки асиміляції та підкорення тому, кого сама намагалася підкорити, могла вступити в зв’язки з північними країнами, взявши, однак, багато чого від них; в той час, коли б вона стала на південний шлях, — вона підпала б цілком під вплив Візантії. Взаємини з останньою Україна без страху могла встановлювати, бо мала духовну культуру досить сильну, щоб на рівних основах злитися з еллінським світом і навіть реформувати його і обновити своїми молодими силами. І виходить, що українцям перешкодила варварська дія росіян, починаючи з князя Андрія Боголюбського, який пограбував і спалив Київ — великий культурний центр Східної Европи.

Росія, бувши духовно відсталою, розорила свого суперника — Україну, бачачи собі в майбутньому небезпеку від злиття двох старовинних культур і від повстання на українських землях непохитного бастіону східноєвропейського духовного життя. Що почав князь Андрій-руїнник, те довершили Петро І та Катерина II, які остаточно придушили українську культуру і на її руїнах запанували з своєю напівазіятчиною-напівевропейщиною. Так, мовляв, загинула колосальна перспектива духовного розвитку, бо якби Україна успадкувала до кінця здобутки еллінської, вишуканої і витонченої культури, то вона була б державою, в якій християнсько-европейські ідеали могли б знайти собі небачений вияв і розквіт.

Напрошується висновок: російський імперіялізм з його азійською нетерпимістю, заздрістю і жорстокістю винний в гальмуванні світового прогресу. Товариші, я вас запитую, в чім основна політична суть концепції професора Споданейка-Віконника? Основна політична суть її полягає в тенденції відірвати історію України від загального процесу, в якому вона становила невід’ємну частину, разом з історією великого братнього російського народу, і довести, що Україні, з погляду розвитку її культури, було невигідно йти в союзі з Москвою, а треба було об’єднатися з західноєвропейськими країнами. Подібні теорії мали розповсюдження у вигляді, наприклад, контрреволюційного „хвильовизму“ тощо. Я гадаю, що наша здорова радянська громадськість засудить з усією рішучістю також і новітній рецидив буржуазно-націоналістичного літературознавства, який, на жаль, з’явився в нашому середовищі і залишився невикритим аж по сьогодні. Порядком самокритики я мушу ствердити: наша партійна організація також була недостатньо чуйна в політичному відношенні. І тому, маючи сьогодні знову серйозний урок, який потверджує вчення нашого геніального вождя і вчителя про необхідність посилення клясової пильности і непримиренности до всіх і всяких залишків капіталізму в побуті і свідомості людей, ми з помноженою енергією візьмемося до боротьби за кристалеву чистоту марксистсько-ленінської теорії і її глибокого застосування в ділянці гуманітарних наук».

«Псаломщик» скінчив свою аналізу, завершену, як то годилося, тоном акафісту, і вистанув у непереможній позі на одну секунду, випнувши колір хакі на грудях, а після того сів і закурив папіросу. Щілини між повіками були повні самозадоволення, зовсім чорного — на тлі алюмінієвого забарвлення шкіри на обличчі. А дащкувата лисина віддзеркалювала пурпур вечора.

Антон Никандрович тяжко підвівся; сухо та роздільно промовив: