— Де той лайдак? — загримів ясновельможний, бо не було мене ні за столом, ні в покоях комендантських, ні в дворі фортечнім, ні за мурами. Не ждучи пролиття гніву коронного, зібрав я свою субстанцію 6 6 Тут: майно, належність.
, закульбачив коня і виприснув за брами в широке поле. Погоні не лякався, бо що погоня? Кинулася вона степовими тропами на Січ не знайшла мене там. Вдарилася вгору по річці, до садиб і становиськ реєстрового козацтва, та й там не було мене. Ніхто не знав, куди я зник, на якому коні поскакав — на білому чи на вороному. Бо поїхав я не шляхами очікуваними, а переметнувся через Дніпро, перелетів через клекотняву порогів, у хмарах водяних бризок, у райдугах і громах ріки великої, а може, й не летів, а перескоком по кам’яних заборах та обмілинах — на той бік, в чебреці й полини великого степу, де кінський піт і татарський дух і де байраки в степу вузькі, мов татарські очі. І коли б навіть хижа стріла кримчацька летіла на мене, то не вцілила б ніколи, бо як мірилися в коня білого, я опинявся на чорному, а коли поцілювано в коня вороного, я опинявся на білому — таким був у мене кінь: з одного боку білий, а з другого вороний, вночі ж сивий, як степ.
Гей, сивий коню, тяжко тобі буде:
Поїдемо разом з вітром,
Попасу не буде.
Де я тоді опинився, де пробував і що діяв? Ніхто не простежував моїх шляхів і моїх років. Тільки невиразні згадки про човни — липи, які, ховаючись ло лугах та очеретах, вберегли від панського ока запорожці, та про самовільні походи на море. То шість лип, то дев’ять, то вже й сімнадцять спільно з донцями Тимофія Яковлева — і щоразу пострах на Чорному морі, бо ж не було там для мене таємниць, не було загроз, опріч стихій. В лютій неволі турецькій був товмачем у капудан — паші, тож знав тепер, де стругають бусурмани свої галери, де збираються для нападків на берег наш, де знаходять прихистки. З відчайдухами, в бурю, ховаючись за високою хвилею, вдаряли на турецькі гавані, палили недостругані галери, нападали на околиці Варни й Синопа. Гей, по синьому морю хвиля грає…
Мене боялися бусурмани, про мене заговорили у Варшаві. Колись шановано мене там за розум і сприт, тепер прославився морем, куди втік од неправди. Там зустрів тих, хто згодом прославиться разом зі мною. Імена з’являються без початків і без кінця. Це імена й не людей, а вчинків і подвигів. Все значиться іменами, це лиш зручність, умовленість, намагання навести бодай якийсь лад у безладі сущого. Кривоніс, Бурляй, Нечай, Пушкар, Гладкий, Чарнота, Ганжа — хто чув тоді про них і хто міг прозирати крізь роки? Я намовив їх до себе — кого помічниками, кого прибічниками, ще інших — ворогами. Це зручно для самовдосконалення. Горе й нещастя, поразки, руїна й смерть, пожежі, стихії, Божа кара — і над усім дух, але не Божий, а людський, нездоланний, вільний, з чортячим вітром і сміхом, з плачем і піснею, які рятують од болю і помагають вдарити об землю бідою.
Тоді відкрилася мені сила розуму. Поки молодий, махав шаблею, дряпав пером, тепер мав прислужитися товариству досвідченістю, порадою, мудрістю, що для умів простих межувала мало не з тайнознавством. Оккам, який захищав Філіппа Прекрасного і Людовіка Баварського від римських пап, міг сказати, звертаючись до імператора: «Оберігай мене мечем, я збережу тебе розумом». Як сказано: навіть найтоншу павутину, зіткану людським розумом, сам же розум може розпустити й знищити. Про мене вже знано було, як, складаючи під лихим оком Потоцького ганебну субмісію боровицьку, все ж зумів ввернути туди слова про кривди наші й страждання. А чи ж знано, як помагав Дмитру Томашовичу Гуні укріпити табір на Старці? Якби не голод і не розбиття полковника Филогіенка, що мав привезти з того боку Дніпра запаси, то табору того не взяло б ніяке військо. Не тільки Потоцький та його шляхта, а й чужинські інженери, які були при них, не могли стямитися, бачачи зроблене простим козаком: «Не один інженер дивувався праці і добрій інвенції грубого хлопа, дивлячись на розклад валів, шанців, батарей, заслон; якби коронне військо пройшло їх ями, переколи й діри, зломило грудьми дубові палі і частоколи, пройшло привалки і вали, то ще більшої відваги треба було б на те, щоб здобути їх всередині».
Найстрашніше, коли розум відступає перед силою. Ми вибрали місце — і добре вибрали, ми спорудили табір, якого не бачив світ, але й відрізали себе од світу, тож мали просити миру, а Потоцький, за яким була сила, Відмовив: victor dat leges — переможець диктує волю.
Читать дальше