Павло Загребельний - Я, БОГДАН

А тепер її немає, і зловісно й жахливо повсюди, і я весь у чорному, і свічка в руці моїй переламана надвоє… Чи ж пішов я за її гробом? Не скажуть, де й похована. Ось де кінчається влада й починається безмежність відчаю.

Пресвятая Діво непорочная, покровителько всіх самотніх і упосліджених, милосердна і всепрощаюча! Поверни мені Мотрону, воскреси й помилуй, помилуй і воскреси! Змилуйся, навчи мене пізнати любов до життя, поможи вернутися до живих, бо мертві мене відштовхнуть і відторгнуть. Пошли мені страждання велике, як світ, і прозріння того, що я втратив і зрадив.

Я пив і плакав, тоді підбирав пісні для струн і приструнків, а лунала мені тільки тиша.

Досі посилав людей на смерть і не думав про це. Втрати, милосердя — не відав таких почуттів. Ніжність? Це було смішно для гетьманської суворої душі.

Тепер власне горе вдарило й приголомшило, і відкрилося те, що було навіки закрите для невразливого мого серця, отупілого й зачерствілого од видовищ смертей, руйнувань і нищень.

Полководці, володарі, пам’ятайте про втрати! Людське життя — найвища цінність на світі! Не забувайте про ніжність серед гарматних громів, думайте про милосердя, заносячи руку для покари!

Я не міг воскресити Мотронку, але міг усправедливити її навіть у зраді, хоч і не вірив у те. Жінка не може бути винною. Винні тільки чоловіки. Ми лишаємо жінок у самотині й занедбаності і вимагаємо, щоб вони платили тільки вірністю. Чому? За яким правом? І чи не буває в них тяжких годин, коли хочеться помститися нам будь — якою ціною, може й найвищою? А чим може помститися жінка, окрім тіла свого — найбільшої своєї цінності? І не треба дивуватися, коли надають вони при цьому перевагу чоловікам незначним і навіть простакуватим, бо й цим мстяться по — своєму світові, який зводить жінок до найнижчого рівня.

Боже правий! Благослови мою Мотронку в її смерті і в невинності! Вона хотіла приборкати мій дух, стримати жорстокість, зламати твердість. Для мого народу і, може, й для свого. Жертвувала собою теж для свого народу. Відчай, гріх і сором. Смерть ліпша за безчестя. Незгода була суттю її єства. «Ні! Ні! Ні!» — цей вигук завжди лунатиме мені, так вона, мабуть, стогнала й тоді, як тягли її вішати. На воротях повісив Тиміш. Ось чим скінчилися ті іграшки ворітні давні!

Проклинав Тимоша і жахався проклять. Боже милостивий!

Тиміш ненавидів не зегармістра, а мене, її коханця, ненавидів усіх ймовірних вигаданих коханців, бо сам закохався в неї по — хлоп’ячому, а я не вмів порятуватй його від того. Беріг він чистоту свою юнацьку для неї, а тоді виявив, що це марно, і прокляв її і з залассям дивився, як корчиться від вогню облудний цвіт жіночої плоті.

А може, Тиміш убив Мотрону, захищаючи не так свою любов, як її саму від тої холодної розважливої істоти, яку поселила в її душі пані Раїна, витісняючи все живе, добре і прекрасне?

В темному океані мого народу вона була чужа всім, неминуче мала стати ненависною народові, бо жінка хоче мати чоловіка тільки для себе навіть тоді, коли він належить усій нації. Чужа для них, вона для них і не існувала, отже й не вмирала ніколи, бо не може вмерти те, що не жило. Вмерла тільки для мене, і тягар її смерті звалився на мої плечі, гнітив, хилив до землі, хоч плечі мої не гнулися навіть під гнітом землі цілої. Рану в своїй душі я не міг нікому показати, хоч знав: може, полегшало б, якби хто — небудь доторкнувся чуло до тої рани.

Навіки закрилася дорога до Мотронки, ніколи вже не вернуся до неї, ні для чого тепер жити і все ні для чого, ні на що. Я — нінащний. Згадував її голос, її уста, її руки, її груди. Заплющував очі, і вона ставала переді мною жива (хоч була мертва), цілувала мене тихо, обвивала шовковими руками. Я питав її: «Невже ти винна?» Самими бчима вона відказувала: «Ні! Ні! Ні!» Невже така жінка могла стати підтіпанкою того зайди з висушеною душею, з голосом, сповненим тихого брязку золота? Жінка не знає лицемірства. Для неї це уява, незалежність, влада, свобода, пригода — все що завгодно. А ми судимо її своїм чоловічим суворим і неправедним судом. І смерть її не принижує, а возвищає. Поставало переді мною лице повішеної — трагічне й жорстоке. Ніколи не простить ні мені, ні цьому світові.

А може, вона смертю своєю хотіла вибавитинарод свій, порятувати його від розгрому остаточного і принесла йому перемогу тут, під Берестечком, перемогу хай тимчасову, але ж таку потрібну? Показати, що живе дух народу польського, бо й сам народ живе, поки живий його дух. Яка жінка відмовилася б від такої долі? Чи тільки Юдіф здатна була на вчинок страшний і великий? Надто добре знала Мотрона про силу моєї любові до неї, знала, в який відчай западу я від звістки про смерть любові. Може, й Берестечка б ніколи не було, коли б гонець запізнився і я не довідався про те, про що довідався. І доля України була б не така, зміг би я ще очистити довкола себе все, прибрати небажаних, забезпечити майбуття. Хто може його забезпечити?