Роман Іваничук - Вода з каменю. Саксаул у пісках

Проте Фредра любив. І не тільки за те, що його комедія «Дами і гусари» збирає майже стільки публіки, скільки водевіль Сухоровського; Камінський добре знав минуле свого молодшого колеги: служба поручика в наполеонівській армії, орден «Virtuti militari», березинська переправа і російський полон, втеча з полону до Львова і пересит у аристократичних львівських льокалях; директор театру вірив, що знакомитий драматург створить–таки колись справжню мольєрівську річ, яка висміє пронаполеонівські захоплення і фальшивий патріотизм польської аристократії.

— Вітаю пана, — відповів Камінський на стриманий і галантний поклін Фредра. — Чи не зробите таку честь — пройтися разом?

— З приємністю, — ще раз кивнув головою Фредро. — Я теж у той бік.

Ішли мовчки. Фредро ніколи не розпочинав розмови перший.

— Я тільки–но прочитав у газеті сенсаційну новину, — заговорив Камінський, щоб зрушити мовчанку. — Минулого тижня писали про трупа, який танцює на катедральному цвинтарі, а нині дізнався, що у Львові живе відрубана голова, яка чихає. Цікаво, правда?

— Хіба це новина? — Фредро повісив паличку на зап'ястя. — Сьогодні у Львові повно танцюючих трупів по кав'ярнях, рестораціях і борделях, а голів, які ні до чого більш не придатні, лише для чихання, теж немало.

Знову запала мовчанка, її ще раз порушив Камінський.

— Ви чомусь не приходите до театру, пане Олександре, а ваші «Дами і гусари» йдуть вельми успішно. Одна лише Юля Залецька в ролі Малгосі — пальчики оближете.

— Мене, маестро, цікавить творчість, — відказав Фредро. — А творчість — це робота за столом, чи то пак, за конторкою… Я пишу стоячи. Не з поваги до себе, а зі страху: боюся стати сутулим, у мене ж молода дружина… А театр — то тільки вираження творчості, і мене воно менше цікавить.

— Помиляєтесь. На сцені ви, напевно, й не впізнали б ваших Зосю й поручика — їх по–своєму створили актори на підставі вашого тексту. А це вже творчість. Даремно не приходите…

— Пане Камінський, ви ліпше від мене знаєте, хто нині відвідує театр: плебей іде для забави, знавець — заради мистецтва, а люди так званого доброго тону самі не знають, чого йдуть. Я ж не плебей і не знавець штуки, а до доброго тону вдаюся, як бачите, лише тоді, коли виходжу з паличкою на прогулянку.

— Ви розмовляєте так само, як ваші персонажі, — похмурився Камінський. — Тільки в інтерпретації моїх акторів вони викликають регіт, а ви — смуток.

— Значить, погано грають ваші актори.

Звернули з Сикстуської на Палацову, попереду звелися голими кронами берести Єзуїтського городу, крізь них проглядали псевдодорійські колони касино Гехта.

— Пане Олександре, — Камінський вирішив ще раз нав'язати Фредрові розмову, — ваші гусари, за акторським задумом, відпочивають нібито в Королівстві Польському, але на львівській сцені те королівство більше скидається на нашу Галіцію. Чи не ліпше було б зняти цю вуаль і відкрити антураж відверто галицький? Глядач краще сприймав би спектакль. Ось «Ганнуся з Погулянки» — чому такі аншлаги? Та лише тому — бо сама п'єса пса варта, — що львів'яни бачать там себе самих.

— Мене, маестро, це не обходить. Мене обходить образ поручика, під яким на Березині вбили коня, який потрапив у полон і втік з нього на батьківщину. Та батьківщина входить сьогодні в четвертий десяток дев'ятнадцятого століття. Що чекає поручика — спокій, виродження чи, може, нова боротьба?.. Кланяюся вам, пане Непомуцен. Моя дружина поїхала з дитиною на село, в мій маєток, а я запрошений на маскарад до касино Гехта.

— Може, хоч там, серед танцюючих трупів, скинете маску, — мовив терпко Камінський.

— О, напевно! Там моєю маскою буде моє справжнє обличчя. Мушу чимось відрізнятися від інших. Я ж — Фредро. Маю честь…

Два поліцаї в голубих мундирах пропустили драматурга до касино, перевіривши запрошення. У прихожій лакей забрав у нього верхній одяг і, поштиво кланяючись, зник. Фредро чекав: адже повинен хтось його зустріти і провести в зал, він запрошений від імені самого губернатора. Та ніхто не виходив, із залу долинала притишена мелодія полонезу, Фредро відхилив стульчаті двері.

Завішані важкими шторами вікна жовтіли великими прямокутними плямами, ті плями не освітлювали зали, а тільки свідчили, що поза касино існує інший світ, до якого всі, що тут зібралися, не мають жодного діла; на жирандолі тьмяно горіла одна–єдина лампа; в залі було сутінно й тихо, хтось десь грав на клавесині полонез Огінського — надривно, тужно. Мелодія звучала, мов плач ізгоя за рідною землею. Звідкись доносилися шемрання, приглушені розмови, сміх.