Роман Іваничук - Вода з каменю. Саксаул у пісках

І так легко, немовби легіт здмухнув пелюстку маку, віднялася з Іванового плеча Маркіянова рука, й студенів слід від його теплої долоні. І знову, як на похороні Шашкевича, прошепотів Вагилевич: «Тобі легше, Маркіяне, ти полишив народові руську ідею, яка має живитися нашою енергією, — а чи вистачить її в нас?»

Мало її маємо: скільки крові пролилося, поки владці скасували на нашій землі рабство й проголосили конституцію… А то все омана: селяни з кріпаків стали батраками, а замість конституції намісник Агенор Голуховський влаштовує для русинів фестини на святоюрському базарі й вигукує славу русинському народові. Цісар Франц Йосиф розпустив Головну Руську Раду, зате дозволив створити батальйон русинських стрільців для парадів у Львові — на конях, у козацьких строях; мати цісаря архікнягиня Софія власноручно вишила стрічку для русинською прапора з написом по–німецьки:

«Вірність веде до перемоги!» — і від вдячності за таке чуйне покровительство згинається в пояс перед престолом свято–юрський клір, а сполошені члени Ради шукають притулку у москвофілів…

…Ти докоряєш мені, — сказав якось Яків Іванові, — що читаю лекції по–московськи, а хіба ти свої праці пишеш українською мовою?; українська література писалася й латиною, Якове, але ж то мова, а не покруч, який ви називаєте язичієм, і як ти міг прийняти для себе московський триколір, коли на Соборі клявся, що нашого прапора ніколи не зрадиш?; вгамуйся, Іване, я не уточнював, якого саме прапора не зраджу, а втім, кожен нині шукає своєї дороги; але ж ми присягали йти шляхом Маркіяна!; Маркіян відійшов від нас разом із своїм путівцем, та й чи треба нам доконче втрапляти у його слід — так роблять тільки в'язні на тюремному подвір'ї, до того ж ідеї Шашкевича, як бачиш, не живуть уже; — і заховався у змосковщеній Ставропігії навіть двійник Маркіяна Іван Гушалевич, а галицький соловій Микола Устиянович, пісня якого «Верховино, світку ти наш» лунає по всьому краю, видає москвофільський часопис… Усі розбрелися своїх доріг шукати, але тих, які б виводили з неволі, не знаходять, і тому я кажу: Маркіяне, тобі нині легше…

Вагилевич вийшов на Хорунщизну й сповільнив крок: йому стало соромно заходити до Бєльовського в Оссолінеум в ролі прохача, він завжди з Августом був на рівній стопі, і навіть три роки тому розійшлися вони шляхетно — кожен при своїй думці й зі своїми непорушними принципами…

Та ось доводиться Іванові стати меншим за приятеля: рука, яка дає, завжди вище від тієї, що приймає ялмужну; Іван завернув у скверик, сів на лавку й думав, як має розпочати розмову з Августом; він сягнув до внутрішньої кишені блузи, хоч і не сподівався знайти в ній хоча б дрібного банкнота, намацав лише складений удвоє зошит — рукопис Сухоровського, якого знайшов недавно серед паперів, й узяв з собою, щоб занести до рукописного фонду бібліотеки…

Вагилевич простудіював рукопис: була це спроба порівняльної граматики польської й русинської мов, й мала вона вельми поважну назву: «Вступ до ґрунтовного викладання споріднених мов, розроблений за власним принципом»; наукової вартості розробка не мала й мати не могла — писав її не вчений, а спудей, і все ж бралося жалем Іванове серце, коли думав про автора, — міг би він стати дослідником–лінгвістом, а всю енергію свого духу зужив на авантури.

А чи він єдиний навпомацки шукав виходу із закулісної пітьми на освітлену авансцену, а знайти не міг? — скрушно міркував Вагилевич. — Хто й коли дізнається, скільки світлих руських умів змарнувалося у шинках, на панелі, в нетрях бандитських передмість і на шибеницях?

Від думки про поперечку з петлею здригнувся Вагилевич: відтоді, як на Ринку біля воза туркені віддав йому Сухоровський свій рукопис, водно думав: а як закінчить своє життя цей велетень, красень і відчайдух, який подобою, вродою, розумом і долею ніби уособлював свій нарід й палко бажав випровадити його на видноту, щоб похвалитися перед світом: ось які ми! Збойник з душею, розтерзаною жадобою помсти, політичний авантюрист, немічний, хоч і незмірної потуги, силач — де він закінчив свій земний шлях? А не інакше, як на шибениці, прийнявши справедливу кару за провини, вчинені у несправедливому світі…

Не випало більше Іванові зустрітися з Сухоровським, а завше згадував, і чим більше затирався образ волоцюги, тим цікавішою ставала його сутність: зникали з пам'яті криваві вчинки, й залишався лише подив з багатогранних здібнощів цієї неординарної людини, сповненої, зрештою, благородних прагнень і справедливості.