Роман Іваничук - Вода з каменю. Саксаул у пісках

— Тут дуже тяжке повітря, голова болить…

— Їдемо, вже їдемо.

Юрба на чолі з Міхалом Сухоровським підійшла до театру. Біля входу стояли два жандарми, спиняли людей, вигукували:

— Не буде вистави, театр закритий!

Такого ніхто не сподівався, ця новина була нісенітною і зовсім неймовірною: гроші ж заплачені, і неділя — раз на тиждень!

— Що за ґранда? — вийшов на східці Сухоровський. — Хто наказав закривати театр і чому?

— А ти мовчи! — гаркнув на Сухоровського поліцай. — Мовчи, бо й до тебе доберемося, фраєре клепарівський! Фіглями театральними прикриваєшся!..

— Пане лямуре [26] Жандарм. , — аж обм'як плечистий Міхал, — ви трохи нечемно розмовляєте зі мною… Що такого поганого клепарівці або льоншанівці наробили? Я, добродію, хлопець клявий, і руки в мене чисті… Але бльочки продані… Продані! — впер у поліцая блудний погляд. — Чому театр закритий?

— То не ваша справа — чому, — враз подобрів поліцай. — Сказано: у місті холера, і всі людні заклади закриваються…

— Брехня! — заревів натовп і посунув на поліцаїв. — Усі ресторації і касино аж гудуть! І театр для панів відкриєте, то тільки для нас ніч мала, щоб на вас справжня холера напала!

Сухоровський зовсім не хотів, щоб так сталося, але на нього напирала юрба, він уперся обома руками за одвірки, захищаючи служителів порядку, та натиску стримати не міг і, підім'явши поліцаїв, відчинив собою двері. Він ще переступив нещасних, а натовп цього вже зробити не зумів: топчучи й масакруючи тіла, увалювався в темний зал театру…

Пан Курковський відтранспортовував холерного мерця на заміський цвинтар, що біля Пелчинського ставу. За возом підбігав Ясьо із скрипкою під пахвою і зі сльозами докоряв понурому візникові:

— Пане Курковський, та що це за нова мода, сакрамент, ховати без музики? Де ж музика, пане Курковський?

Візник вряди–годи повертався і цвьохав батогом, щоб відігнати дурного Яся, бо ж заразиться і рознесе холеру по місту, його всюди повно. Та це не допомагало, Ясьо біг і квилив: похоронна музика, як і військова, була для нього великою розрадою. Пан Курковський, побачивши що не зможе відігнати Яся, тпрукнув на коней, посадив його біля себе й поїхав далі.

— Отак, мій колего, почалися в мене біди, а власне кажучи, життя, — закінчив свою розповідь Любимський і вичікувально дивився на Маркіяна. — Я потроху все вам розкажу, якраз для вас ця розповідь припасена, я не звірявся нікому. Думав уже — й не треба буде… Нікому нічого не треба… А бачу — не переривається ланцюг. І мав десь початок — до вас і до мене… Тягнеться він з безвістей у прийдешнє й закінчиться, коли молотом розіб'ють вериги… Буде так… Вас цікавить, як я втік із Соловецьких островів? Втік. Та про це колись. А може, й не потрібно… Розкажіть про страту Штоли. Я чув дещо про нього.

— Вам страшно було, коли карали Пугачова?

— Так.

— І бачили себе на його місці?

— Так.

…Він стояв посеред дороги — кремезний, плечистий, у розстебнутому засмальцьованому кептарі, з–під високої крисані, обведеної замість стяжки блискучою бляхою, спадало на плечі смоляне волосся, за широким ременем стирчали два пістолі; стояв, розставивши широко ноги, обома руками сперся на мосянжову бартку, притискаючи долонями до головки топірця держак гарапника, з якого звисало мало що не до землі переплетене дротом мотуззя, і, здавалось, принишкли перед цією зловісною постаттю з лівого боку Черемоша пологі Устєріки і Красноїлля, яке поп'ялося направо угору понад Дідушковою річкою, і навіть Голови, що ген у далекій імлі досягали неба лисими кичерами.

«І це був Мирон Штола?» — нетерпляче перебив Маркіяна Михайло Базилевич, оглядаючись; у кімнаті не було нікого, хлопці сиділи на ліжках один навпроти одного, Маркіян упівголоса розповідав.

Він стояв надто впевнений у своїй силі, так не міг поводитися опришко, який мав за собою тільки полохливі далекі недеї [27] Нетрі ( діал .). і мовчазних бідарів, які хіба що свічку явно ставили в церкві перед угодником за здоров'я або ж за душу опришка — хто там знає, за кого бідний свічку ставить, а на людях навіть не згадували і тричі до перших півнів відрікалися від опришків, бо страх великий мали — стоїть он в Устєріках мандаторня Грдлічки, а під нею дванадцять пивниць–катуш, де придумано для людей таке пекло, до якого не міг би домислитися найкращий богомаз, що для притворів і бабинців малює Страшні суди.

Так не міг поводитися опришко, за цим чоловіком мусила стояти влада, може, навіть мандатор Грдлічка; віком чоловік був десь під сорок, обличчя мав пооране ритвинами і від вітрів синювате, очі важкі, але в цю мить допитливі і жваві — він з цікавістю і зверхньою лукавинкою дивився на двох паничів, що йшли дорогою, стомлені червневою спекою, з вузликами за спинами.