Роман Іваничук: Країна Ірредента. Злодії та Апостоли

У тій оселі юних філософів я познайомився з Михайлом і швидко з ним зблизився. Чому саме з ним, адже всі хлопці були начитані й комунікабельні? Певне, звабила мене Михайлова, як би це визначити одним словом, натуральність. У дискусіях він ніколи не видумував себе самого, не позував, свої міркування викладав так просто, ніби ділився враженнями від мандрівок, не обстоював недоведених факгів, зізнавався в помилках, й не було такого випадку, щоб захищав думку, в правдивості якої не переконався сам.

А ще мав він відкрите кругловиде обличчя з високим чолом, що добиралося майже до тімені й толочило по дорозі зрідле чорняве волосся; його очі світилися добром і спокоєм — інколи мені здавалося, що вони самі ніяковіють від власної доброти; однак варто було початися розмові про літературу чи філософію, як погляд його тужавів, ніби холоднів і намагався проникнути у власну пам'ять, щоб зачерпнути звідти набутої раніше інформації, потрібної для підтримання дискусій. Під час розмов Михайло відчужувався від сшврозмовників, стаючи їхнім опонентом, а деколи і вчителем, — я завжди захоплювався глибиною його знань. Товариство тоді вмить ділилося на два табори, в одному з яких перебував тільки Михайло, підкоряючи своєю логікою численну групу опонентів.

Не всяк ризикував змагатися з Михайлом, і я теж у гурті не вступав з ним у полеміку, коли з якимись постулатами не був згоден, та ми часто продовжували розмову, залишаючись сам на сам, й він не раз визнавав мою правоту. Та коли я зачіпав політичну тему, а це для мене було надто важливе, бо як я вже вибрав собі його за приятеля, то мусив переконатися у засадах його світогляду, — тоді він замовкав, окидав мене начебто збайдужілим поглядом і звертав розмову на щось інше. Я, звичайно, ні разу не запідозрив, що він мене остерігається, такого й на мить допустити не міг, і вирішив для себе, що Михайло готується в жерці чистої науки, ні на крихту не зв'язаної з політикою.

Й набагато пізніше, коли я вже видав кілька романів, а Михайло працював на заводі кінескопів психологом праці, ми випадково зустрілися над морем у Коктебелі, де я відпочивав, тоді він просто-таки приголомшив мене відвертою розмовою про найболючіше — про зневолення України, про землю ірреденту та про негайну потребу жертовної боротьби за незалежність.

Їх двоє йшло вздовж берега від будинку Волошина в напрямку Карадагу з рюкзаками за плечами, в спортивному одязі, двоє засмаглих і бадьорих. Побачивши мене, розімлілого на пляжі, загалайкали, зрадівши зустрічі, посідали поруч. Коли я запитав, куди вони прямують, Михайло порозглядався по пляжу, і я помітив у його очах певну настороженість і обережність; я розпочав тривіальну розмову про погоду, та він різко мене перебив і мовив владно: «Ходімо з нами на Карадаг».

Ми піднімалися крутосхилом до Чортового Пальця, добре натомилися й сіли відпочити під гігантським валуном, що стояв сторожем над крем'яними горами, зарослими сизим жерепом. Було безлюдно в диких бескеттях, тільки один самотній турист спинався стежкою слідом за нами, він теж зупинився тоді, коли й ми, кинув рюкзак і присів на розпечену сонцем жорству за якусь сотню кроків від нас, і я помітив, як він витягав з рюкзака блискуче жало антени.

«Ніяк не можуть нині молоді люди обійтися без музики, навіть серед такої незайманої природи, як ця», — пробурчав я.

Проте приймач самотнього туриста не подавав жодних звуків, антена ж, нахилена в наш бік, сторожко стирчала, і сказав Михайло:

«Це наш „слідопит“, він уже не відчепиться, тож не будемо йти далі, порозмовляємо тихенько тут… Отже, слухай, брате, що я тобі розповім…»

Він пройняв мене пильним поглядом і пошепки заговорив. І те, що я почув від нього, зовсім мене приголомшило, адже я завжди мав його за жерця чистої науки.

А він розповідав про створення таємної організації, про самвидав антисовєтської літератури, про підпільну друкарню у Феодосії — ось зараз вони несуть віддруковані листівки про злочинне спалення української бібліотеки в Києві, й треба їх розповсюдити по всій Україні…

«Ти сам розумієш, що ілюзії про легальну працю для національного відродження, на що ми наївно сподівалися під час хрущовської відлиги, розвіялися, мов дим, був то наш самообман: ніякої свободи слова в московській казармі, а тим більше в совєтській, ніколи не було і не могло бути, а нині та відлига вже й закінчилася, настає люта реакція, можливо, незабаром почнуться й арешти… Кажу це тобі для того, щоб ти знав, якщо таке станеться, за що я опинився у тюрмі. Ти щойно кинув репліку — мовляв, це романтика, марний ризик, а я кажу тобі: ніщо ніколи марно не пропадає і не пропаде. Хіба програні визвольні змагання вісімнадцятих-двадцятих років не залишили жодного сліду? Та ж з них народилися ми з тобою… Кулі, що вилетіли з револьвера Шварцбарда в груди Петлюрі, навічно застрягли в наших серцях; вибух пекельної машини в руках Коновальця ранить наш слух до сьогодні, смерть Шухевича в Білогорщі стала пломенем життя нашого покоління, і підле вбивство Бандери кличе до помсти…»