Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Кликали єпископа на суд братчики. Він сказав на те погордливо: «Хто мене там судити буде — шевці, кравці, ковалі, чорна чернь?»

Київський митрополит викликав Балабана на собор у Берестя. Єпископ власноручно побив посланця і на собор не прибув.

Соліковський щодня приглядався до ляльки–Балабана і не посмикував за шнурок. Усе йшло якнайкраще, не треба поспішати; жвавішими були ляльки двох інших православних владик — Терлецького і Потія. А зовсім недавно архієпископові довелося робити ще одне опудало — такого собі сутулого парубійка з ніздрюватим обличчям і прогнилими зубами. Він зсукав його з кінської шерсті.

…Антох Блазій тихо вислизнув з друкарні, залишивши там розгублених складальника, прасаря, Юрія Рогатинця, і швиденько почимчикував провулком попри королівський арсенал. Дивився в небо і бачив слід ангела — бліду, гейби димок, смужку, що поволі розпливалася в паркому повітрі. Антох завернув до архієпископського палацу, глянув на вікна і уздрів: голуб злетів з карниза, стрімко піднявся в небо, він був тепер подібний до Святого Духа, якого малюють на церковних склепіннях; голуб потріпотів у висоті — благословив богоугодне місце, а потім полетів у напрямі Юрського собору. Антох пішов услід за ним.

«Вимаже мене із списків… Мене — першого фундатора братства? А то яким правом? І чому ти, чому саме ти, а не хтось інший, взяв у братстві верх? Чому не я? Не така сама голова, не такі руки, не така кров тече в моїх жилах? Хто ти єси, що на самого єпископа замахнувся? На православного єпископа, Господи мій! А мене до злодіїв прирівняв… Сам злочинець — церкву нашу русинську руйнуєш! Ісусе Христе! — зойкнув Блазій, усвідомивши в цю мить, що не за гроші болить його душа, а за віру. — Діво Маріє, — розпалював він себе, — та ж за неї, віру Христову, святі мученики гинули на шибеницях і в темницях… Апостоле Павле, тебе ж повісили вверх ногами і ти не розкаявся, не відступив, а я, мізерний хрущ, пішов за боговідступниками, за антихристами!»

Антох аж підбігав, так хотілося чимшвидше допасти до руки владики і стати першим слугою й захисником православного єпископа.

«Мене злодієм назвав! То я стану ним, та не для своєї користі — для блага святої церкви!» — зблиснула враз у голові Блазія спасенна думка, і він таки побіг, обливаючись потом.

Єпископ з недовірою й тінню гидливості в очах приглядався до парубійка, якого тільки що бачив у товаристві Рогатинця.

— Ваше священство, — припав Антох мокрими губами до руки Балабана, — дозвольте служити вам вірою і правдою…

— Чому це чиниш? — висмикнув руку Балабан.

— Єретицьке то зборище, душу свою погублю!

— Праведна думка осінила тебе, мій сину, але звідки я можу знати, що не зрадиш так само й мене?

— Я доведу… Господь підказав мені, коли я біг до вас, зляканий безоднею свого гріха. Ключ від скарбниці вам передам…

— Сатана… — аж затрусився єпископ. — І ти смієш мені говорити про таку послугу? Та як ти зважився хоча б помислити, що я візьму його з твоїх рук?!

— А я на тацю… на тацю церковному служці покладу… — опустив очі Блазій. — За четвертину, ваше священство, жити якось треба…

— Диявол! — просичав Балабан. — Іди пріч, не оскверняй мого порога! На тацю він…

— Саме так, владико, на тацю…

— Тьфу на вас, смердяї! Та у вас не гріх і красти…

— Я це саме подумав, коли біг сюди.

— Ну йди вже, йди… Тільки затям — за восьмину.

З відчуттям полегші, ніби висповідався і запричащався, вертався Антох з Юрської гори.

«Миколаю–угоднику, а я помислював чортові запродати душу… Рівноапостольські Космо й Дем'яне, а я подумував про католицтво!.. Віру славну православну зрадити…» Блазій хрестився і проказував уголос «Отче наш». Церкві русинській буде служити Антох, чуєш, поганий Рогатинцю? А вас з торбами, з торбами на Клепарів, голодранці!

Того дня Блазій зробив відчайдушний крок: він вирішив зайти до пивниці Корнякта. Давно марив: колись таки переступить той заповітний поріг, за яким бенкетує вищий світ, і хоч погляне і розповість потім комусь, у розповідях додумає, примножить свою втіху, але ні разу не міг зважитися й підступити близько до пишної брами, над порталом якої розкошували каріатиди. Йдучи з Ринку на Руську, він обгинав ратушу, щоб хоча б трошки наблизитись до заказаного місця, і з душевною скрухою тюпав до Лисого Мацька. Нині ж, пройнятий почуттям гідності й самоповаги, — адже служить не простакові Рогатинцеві, а самому владиці, — рішуче попрямував до брами Корняктового палацу.