Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

А десь за горбами галайкали пастухи, і зненацька рожевий кінь, той самий рожевий кінь з дитинства, струнконогий, граційний, вискочив на пагір і, минаючи табун, стрілою помчав на захід сонця, сонячний кінь гордовито пролетів біля корита, він був вільний і мчав до волі, втім — так спокійно, що й не здригнулася голова, — чорний, без обличчя пастух скинув рукою, і тоненька змійка аркана свиснула швидше шаленого бігу рожевого коня; заіржав вільний кінь, здибився на задні ноги, присів крупом до землі, рвонувся з місця й розпучливо закричав, не відаючи, що трапилося, він не чув ні свисту аркана, ані поворозки на шиї, та мусив чомусь стояти на місці, а пастух спокійно тримав кінець аркана у своїй руці і спокійно жерло бидло з корита.

— Пустіть рожевого коня! — скрикнув Зіновій і отямився. Ринок галасував, горіла дощана фортеця, позаду нього стояли два схоласти. Він повів рукою по шиї, немов хотів намацати тонку волосінь, яка спіймала тільки що рожевого коня, ступив крок по рівному даху і зупинився, почувши тихий і владний голос.

— Новіціюше Зіновію! Хіба вже хтось повелів вам вертатися до бурси?

…Абрекова не відходила од вікна цілий день. Бо й справді — такі оказії трапляються у Львові не так уже й часто. За її молодості, правда, кипів одного разу натовп на Ринку — стинали тоді голову козацькому отаманові Іванові Підкові, того дня на ратуші обвалилася галерея: чи то багато напхалося туди роззяв, а можливо, й перст Божий; іншого разу святкували коронацію Зигмунта III, нинішнього короля, але такого, щоб воювали на Ринку, ще не було.

Льонця давно уже виспалася і пішла до праці, Письо довго хрюкав, кашляв, стогнав, це означало, що він просить грошей, — навіть не оглянулася, потім він щез із хати, — дідько його далі, як до Лисого Мацька, не занесе, — а на Ринку йшла війна: гриміли гармати, дзвеніли шаблі і врешті впала фортеця й загорілася.

— Bij schyzmatow, bij! [60] Бий схизматів, бий! ( пол .) — кричали п'яні вояки, коли вже їм дісталася нагорода за рать.

— Щоб я так з місця не рушилася, — мовила сама до себе Абрекова, — аби не ця пиятика, то вони б нині не тільки Смоленськ, а й саму Москву взяли!

Аж сплюнула — так їй це все сподобалося. Таки оглянулася до кімнати, бо рипнули двері. Очам своїм не повірила: на порозі стояла пані Дорота Лоренцовичева в чорній оксамитовій сукні, з дукатами на шиї, — ота справжня львівська пані, яка на вулиці не дивилася ні на кого, хто хоч нижче за патриція, а в костьолі вміла бачити самого Ісуса, бо чогось зітхала весь час, звівши очі до розмальованих склепінь: «О Єзу, Єзу!»; пані Дорота, пухкенька й рум'яна, мов пампушка, дивилася на Абрекову з гідною впевненістю й ласкавою посмішкою. В руці вона тримала мідний дзбан, і це ще дужче здивувало Абрекову, невже на Ринку перекрили воду, але ж чому не послала слугу?

— Абрекова, — масно мовила Дорота, — будьте, пані така ґречна, потримайте в себе цей… цю посудину один або найбільше два дні…

Абрекова нічого не зрозуміла, вона навшпиньках підійшла до пані Дороти й заглянула в дзбан:

— Гриби?!

— Ви знаєте, нині буде така ніч: всього можна сподіватися, та п'яна голота напевно піде грабувати, а вас, вас хто зачепить?

— Ну, а гриби аж так в ціні підскочили, ласкава пані? — наївно спитала Абрекова.

— То зверху — гриби, — прошепотіла, довіряючись, пані Дорота. — А під ними — персні, хрестики, ланцюжки, діадеми, браслети, завушниці… І все те золото, золото…

— І ви не боїтесь давати його мені… не боїтеся, що я вкраду? — зблідла Абрекова.

— Ви?! Як це — ви вкрадете? Та вас усі знають… Ваша бідолашна Гізя служила в мене, і я нічого не можу сказати… Та й про Льонцю ніхто чогось такого не говорить… Як можете на себе наговорювати, Абреко–о–ва! Ну, зрештою, ви б і не посміли… Поставте там, на кухню, отак, так, ще трохи далі посуньте, о–о, між ті найчорніші баняки…

Пані Дорота тихо зникла з кімнати, ніби її й не було. Абрекова підійшла до плити, нагнулася і, не дихаючи, дивилася в дзбан. Гриби. Обережно всунула між сухі опенькові голівки пальця і впеклася до холодного металу. Висмикнула палець — золото! Позадкувала до вікна, і в цю мить перед її очима промайнули обличчя Льонці й Гізі — щасливі обличчя щасливих дочок, і зникли, бо дуже міцно, аж до болю стиснула повіки Абрекова.

Потім, заспокоєна, виглянула знову на вулицю: на Ринку догоряв вогонь, лунали в надвечір'ї п'яні співи. Два пахолки з бардами — може, вже й інші — все ще стояли біля її дверей. Один повернув голову, спитав: