Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

— О світлая земле руська… — зітхнув Гаврило. — Багата єси глибокими озерами, широкими ріками, крутими горами, чистими дібровами, токмо доброю долею позабута… Думаю не раз, хлопче, і богохульної тії думки боюся: недобрий наш Бог. Бо чом же на місці грішного Адама не створив праведного? А не хотів… Йому нудно було б без грішного люду, який можна карати і приймати від нього покаяння. А вельможі Богу уподібнюються і за його прикладом владарюють…

Яцько Русин змовк, повернув голову до Арсена, промовив тихо:

— Прийшов, Агасфере… А що, багатьом сильним світу цього розпогодив чола? А по–їхньому співати так, бачу, й не навчився. І вигнали…

— Не кори, Яцьку…

— Не корю… Може, й правду мовив Владика: марно я проциндрив свій талан. Портрет святого із свинячими вухами пропав, а ті лубки…

— Ніщо марно не минає, брате. Я в тебе науку запосяг.

— Мовчи… — Яцько заплющив очі й більше не відкривав.

— Він зараз помре, — сказав Гаврило.

— Я залишуся у вас, — схилив Арсен на гуслі голову.

— Не треба тобі сюди — ще дужий єси духом і тілом. Тобі на олеські вали стати б…

— І ви з ними? Не думав…

— Не з ними — з нами. Чи ж то Свидригайло воює? Ми боремося, весь люд русинський… Ти знаєш Осташка з Олеська. Приноси йому відомості з Вавілона, я не все можу почути, та й сила не та. Чув, збирається там військо…

— Збирається…

— Тож вертайся туди — тебе ще не вигнали з раю. І слухай, добре слухай. Іди. А Яцька ми самі спорядимо…

— Я вмиваю руки, умиваю руки! — кричав Свидригайло на гуситського, луцького й олеського посланців, які стояли перед ним у високому наметі. — Ха, війна смердів під проводом Свидригайла! Каланники, ремісники, опришки назвали мене своїм вождем… Мене, сина Ольгерда, внука Гедиміна, узяла собі за ватажка смердюча чернь! І це ви, підступники й заколотники, повинні в цьому розгардіяші!

Свидригайло гримав по дубовому столу буздиганом, сталеві листи вбивалися у дерево, він виривав буздиган разом із трісками, червоне обличчя князя пашіло від люті й вина.

Було по Спасі. Дощове літо, яке допомогло вигубити під Луцьком і Олеськом ядро королівського війська, стекло сльотами, смужки осіннього голубого неба продирали брудне клоччя хмар — йшло до погоди, за якої легко брати твердині, але й зручно подесяткованому хворобами, стрілами і ядрами польському рицарству дати рішучий бій на твердому вкоченому грунті.

Треба було негайно використати мент, бо вже за тиждень буде пізно; з Олеська, з Луцька облога знята, на Поділлі Федір Острозький розбив загони Менжика й Казимира, а Свидригайло мало того, що не рухається з двома тисячами відгодованого війська із Степані над Горинню — він викликав з Поділля Федора і тримав його в своєму таборі, поки Михайло Бучацький не захопив знову Кам'янець. Уся поведенція великого князя говорила про відверту зраду русинським князям і боярам, які привели його на трон і покладали на нього всі надії; він же звалював вину на них за порушення умов ведення війни.

І ще ходила чутка, що князь одружується з сестрою Бориса Тверського Анною. У польському таборі про це ще нічого не знали, в русинському трактували Свидригайлів крок по–різному. З одного боку — матимуть православного союзника, але — як зрадить Свидригайло — чи захоче йти проти зятя Борис?

— Заварив ти много пива, князю, і во многих казанах, розпивати ж його доведеться нам усім, але й тебе не мине ця учта, — сказав, стримуючи гнів, Василь Острозький. — За нами ти став великим князем, без нас не будеш ним. Тільки ми одні тебе не зрадимо, бо немає нам куди нині від тебе податися; поляки ж, з якими трактуєш, тевтонці, на яких надієшся, навіть литовські князі зітруть тебе, як тільки нас відкинеш. Не люблять — ти ж це знаєш. А ми… Скільки наших бояр поклало голови, двічі визволяючи тебе з кайданів во ім'я свободи Литво–Русі. Що робиш ти тепер і чому? Мого батька Федора, який очистив усю Подолію від королівських воїв, пощо тримав два тижні у Степані?

— Недужий був твій батько, — понурив голову Свидригайло, лукаво блимнувши спідлоба очима. — Душею недужий. Старий він став, багато молиться, а меч тремтить у руках… Нині ж князь Федір на Поділлі…

— А за той час, поки ти лікував його від недуг, приставивши до нього сторожу, подільські замки зайняла польська залога. Ти батька мого злякався, князю, ти боїшся нашого умоцнення і зі страху рубаєш сук, на якому сидиш сам.