Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Зіновієві соромно за батька: за його підхлібну посмішку, за його нарікання на олеських селян, які втекли від Даниловича до козаків: сам же козак, а покойовий, сам православний, а підлещується до єзуїтів — для чого це робить? Для нього, Зіновія? Але ж він не хоче, йому шістнадцять літ, він сильний, може шаблю носити, а не ходити в підперезаній шнурком чорній сутані новіція й бути невільником — тілом і духом. Там мамина пісня «Ой Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», а тут п'ять разів на день молитва, мов у невірних турків, тут доноси й нашіптування, тут насмішка над маминою піснею і ненависть до козацької вольниці… Чому батько віддав його в цей чорний Рим?

«А ти, синку, не гадкуй зле про вітця свого, — чує Зіновій тиху мову матері Мотрони, — така вже його доля, що мусить служити, та під шляхетським кунтушем ще б'ється в нього козацьке серце. Ти вчися, щоб науки знав, а моєї пісні не забувай, перетерпи, козаче, — отаманом будеш… Хай не приросте чорна сутана до твого сумління, ти ж народився тоді, коли закатували Северина Наливайка, а вивчишся — на Січ підеш, писарем станеш. І молися, сину, моїми молитвами…»

Зіновій прислухався до тихої материної мови, що бриніла в його душі, і всім своїм єством ненавидів будинок, в якому прожив під недремним наглядом схоластів Бронека й Казика цілий рік, ненавидів усе, чому тут навчався, не усвідомлюючи того, що якби батько не віддав його до єзуїтської колегії, то не зродилась би й ненависть до єзуїтів і ніколи б до голови не прийшли подібні мислі…

Не оглянуся. Щезни, Риме! Ти, який замінив віру покорою, честолюбством і шпигунством, щезни. Хитрістю, лицемірством, насильством хочеш підкорити собі світ. А в мене забираєш усе: матір, товаришів, Марка забереш, як тільки дізнаєшся про нього, і рожевого коня — теж. Ти вбиваєш у мені розум, примушуючи вивчати книгу єзуїта Войцеха Тильковського з премудрими питаннями для диспутів: чи може бути пес козою, чи може Бог перемінитися в гарбуз, скільки чортів уміщається на вістрі голки? Ти хочеш, щоб про живих батьків ми говорили як про померлих, щоб позбулися своєї душі й свого обличчя: не маємо права морщити чоло, бути сумними або веселими, навіть під час розмови мусимо дивитися один одному не в очі, а в бороду. Ти навчаєш нас молитися так ревно, щоб бачити наяву, як грішать прародичі, як сидять апостоли на Тайній вечері, щоб відчували запах сірки, коли думаємо про пекло. Щезни, страшний, нелюдський Риме…

А може, краще прикидатися дурником, як це робив Брут, хвалити те, що ненавидиш, говорити протилежне тому, що думаєш? Ні, не можу. За це мені не буде честі. Немає тіні без предмета, немає честі без доброчинства. Так сказав пан Рогатинець. І подарував мені сідло, а Маркові — сагайдак.

Кінь мій буяє на волі. Коня мого не візьме аркан. А я осідлаю його. А Марків сагайдак буде повен стріл. І ми виб'ємо єзуїтів до ноги. Вирости нам треба. Тільки вирости…

Зіновій прокинувся з задуми, коли минали П'ятницьку церкву. Тут мав ждати на нього Марко.

— Батьку, зупиніть коней.

— А що таке, сину?

— Ви ж обіцяли Марка, мого товариша, взяти з собою. Он він стоїть, зупиніть, батьку.

З узористим сагайдаком через плече, з оздобленим візерунками сідлом у руках біг до брички русоволосий Марко.

— Господи, яка краса! — вигукнув Хмель, оглядаючи Рогатинцеві витвори. — Для мого буланого — яке диво!

— Ні, батьку, це сідло для дикого коня.

…Рано–вранці сивий туман відступав перед сонцем з олеських рівнин на Вороняки. Перший відкрився небові Олеський замок, покритий білим ґонтом: Ян Данилович прибудував до веж цілий каскад галерей, кружґанків, спираючи їх на високі десятиметрові мури, надав оборонному замкові палацового вигляду, щоб затишніше жилося тут його коханій Софії. Туман осідав, ник, Вороняцький хребет зупиняв його, та гаварецькі провалля з того боку кряжа невпинно всмоктували; олеські церкви, костьоли, вали, крамниці, ятки озолотилися врешті першими променями. Місто будилося, із замкової галереї вістував сурмач городянам початок нового дня.

Хлопці прокинулися ще до сходу сонця. Спала прислуга, додивлявся сни Михайло Хмель; Зіновій і Марко тихо викралися з будиночка, що притулився до другого валу в підніжжі замкової гори, й сховалися в тумані, їм треба на Гавареччині зустріти схід сонця: коли мряка осяде на дні провалля, де збіглося докупи кількоро хат гаварецьких гончарів, на самій вершині, на галявині між дубами, з'явиться рожевий дикий кінь.

Зіновій з сідлом у руці, Марко з сагайдаком через плече вийшли за Браму, що з боку Бродів, і подалися доріжкою, яка розділяла передмістя Циків і Волуйки, угору — до Вороняків. «А ти спіймаєш його, Зіновію?» — «Спробую. Він мене вже знає, він брав з моєї руки хліб». Далі йшли мовчки, пригнічені тривогою, скритною радістю, очікуванням видива.