Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

— Говоріть, говоріть… Я їх не кликав, та вони, певне, як і ви, стривожилися недобрим чуттям… Невже я нині помру?

— На все воля Господа, — продовжував Потій, не звертаючи уваги на братчиків, проте голос його став різкішим. — Підпишіть акт унії, отче. Зробіть богоугодне діло, і я, розгрішаючи вас, зніму анафему, митрополитом Рогозою утверджену.

— А я не прийняв тієї анафеми, — відказав Балабан, — я правив своєю єпархією, ви ж знаєте. У нас мир з братством, просвітив Господь наші голови й лють уйняв. Вони визнали мене екзархом, я ж більше не заважаю їм, бо часу на те не маю… Усі свої останні сили віддав справі книгопечатания і щасливий єсьм, що уздрів іще мої дітища, які віддаю православній церкві — «Служебник» стрятинський і «Учительнеє євангеліє» крилоське… А яким правом ви, превелебний, можете зняти з мене ту анафему? Я знаю, що Рогоза упокоївся, невже вам віддали митрополичий жезл?

— Саме так, отче, — жоден м'яз не здригнувся на холодному обличчі Потія, — іменем його милості короля.

Балабан підвівся, сперся на подушку ліктями, в його великих очах промайнула тінь болю й заздрості, він глипнув на братчиків, вони кивнули головами — дізнались про це скоріше від єпископа.

— Що ж, — сказав по хвилі Гедеон, — не підвладний королеві, а вам і паче, патріарший екзарх… Хвалити Бога, минув біль у моїй утробі, почув я сіє в цю мить. Видно, ще на цьому світі потрібний єсьм. — Біле й зморщене, мов пожмаканий папір, лице єпископа порожевіло, він сів, опустивши долу ноги; братчики помітили в його погляді зблиск тої злості й упертості, з якою мали стільки клопотів, він злобно посміхнувся й мовив до Потія: — Не маю ще права вмирати, ваша превелебність, бо поки найдеться наступник, ви наробите багато лиха… Панове, — звернувся Балабан до братчиків, — а може, ви таки погодитесь, щоб єпископом після мене став ігумен Унівського монастиря Ісайя Балабан, мій племінник?

Рогатинець з Борецьким переглянулися і, опустивши голови, мовили разом:

— Не згодні, владико…

Гедеон опустив голову на подушку й зімкнув очі, скрушно й винувато зітхнули братчики, єпископ посміхнувся.

— Бачите, не хочуть іншого Балабана, крім мене. То мушу ще жити… Щоб церков православну у Львові держати, а київська, дасть Бог, сама втримається, і сокрушаюсь я над вашою долею, превелебний, аще гнатимуть вас звідти розгами, яко блудницю вавілонську…

Кам'яне обличчя Потія побагровіло, він випростався і, звівши руки, заволав:

— Напоминаю, напоминаю вас, заблудших овець… — від люті він затинався, — же у Львові київські митрополити завше зверхність мали! Був я тої надії, жесьте мені, яко пастирю своєму, повинність оддасте, а єсли не хочете до правди Божої приступити, я меча Христового, мені поданого, добуду і соборну сію церков святого Георгія в посідання однині беру!

— Не кваптеся, пане Потію, — мовив спокійно Рогатинець. — Вигляньте лише у вікно. Он сад монастирський, много там дерев, а ще більше православного люду, і деякі з киями суть. То радили б вам як можна прудкіше піти із святої гори, бо ґвалт може ся учинити, і ми за ваш живот поруки не даємо…

Потій кинувся до вікна. У садку і на подвір'ї хиталося море голів. Він просичав:

— Ви згорділи, ґвалтом бороните мені входу до церкви?! То я ще раз напоминаю: єсли нині не пришлете до мене своїх людей з мирним словом, то повернуся я сюди після Великодня, і не майте тоді нам зле, коли до меча духовного і до права вдатися змусимо, а тоді пізнаєте, яка то небезпечна річ владі Божій противитися!

— Йдіть, Потію, — відчинив двері Рогатинець. — Я проведу вас до фаетона, щоб безпечні були–сьте, та веліть добре тримати коней, бо вельми крута гора, а наш люд голосний — наполохати може… І хай ніколи більш не ступає ваша нога сюди, а ваш здрайський язик не псує повітря на цьому святому місці. Йдіть, Потію!

Зіщулений митрополит вийшов з покою, за ним подався Рогатинець. Коли вийшли на подвір'я, він змахнув рукою до мовчазного натовпу:

— Розходьтеся по домах! Його превелебність хоче покинути нас!

Потій боязко ступав подвір'ям, перед ним розступалися міщани, вийшов на вулицю й поквапився до ридвана, тоді заступив йому дорогу Пилип Дратва, схопив обома руками за поли ряси:

— Паскудо! Шило й дратву ми полишили, але шевські ножі ще маємо!

Рогатинець прискочив до корячкуватого чоловіка, який термосив за оборки Потія, і відштовхнув його в юрбу. Митрополит ускочив до фаетона, рвонули коні, і тоді навтовп злорадно зареготав.