Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Свидригайло дізнається про це пізніше. А тепер він підвівся з дубового стільчика, одягнувся у кубрак і попрямував до світлиці. Дверник доповів: прибули русинські бояри.

У світлиці дубовий незастелений стіл прогинався під вагою дзбанків з винами, полумисків з м'ясивом і підливами, пахло шафраном і гвоздикою, тертим хроном і цибулею.

Князі й бояри — у передсінні їх роздягнули з шуб і шапок слуги — стояли у легкому поклоні. Свидригайло відсунув з грюкотом стілець, що стояв йому на заваді, швидким кроком підійшов до гостей і теж кивнув головою, якусь мить стояв, приглядаючись до облич своїх сподвижників, ніби оцінюючи здольність кожного.

Слуги в темно–фіолетових каптанах, підперезаних жовтими поясами, збилися гуртом, готові стати за спинами вельмож, як тільки ті сядуть за стіл; Свидригайло махнув до них рукою, щоб вийшли в сіни, а одвірному наказав стати за дверима.

— До столу, панове! — запросив гостей і сам сів на чільному місці.

Туровський князь Олександр Ніс, товстий, тісно обтягнутий атласним жупаном, і вдвічі молодший за нього князь Василь Острозький, прозваний Красним, сіли праворуч, як найближчі приятелі Свидригайла, — обидва вони супроводжували його колись з Крем'янця до Констанци; по другий кінець столу, навпроти господаря, примостився старий боярин Михайло Юрша, державець Луцького замку; ліворуч посідали князь Семен Гольшанський — у кірасі й налікотниках, наче прийшов на поле бою, а не на бенкет, і староста Олеського замку Івашко Преслужич–Рогатинський.

Свидригайло ще раз обвів поглядом гостей і зупинився на пещеному безбородому обличчі князя Гольшанського, з роду Гедиміновичів, наче вагався починати розмову в його присутності.

Гольшанський відчув вагання Свидригайла і, відсунувши убік високий кухоль, наче той заважав йому бачити князя, сказав:

— Стародубський князь Жигмонт Кейстутович, брат Вітовта, з причини хворості не прибув до Луцька, я тільки що звідти. Але він обіцяє тобі підтримку, княже.

— А ти, швагре Вітовта і стрию королеви Соньки, — Свидригайло свердлив Гольшанського захмеленими очима, — з ким ти будеш?

— Я — з Жигмонтом, — відказав твердо князь Семен.

— А коли Жигмонт піде з Ягайлом? — прискіпувався Свидригайло.

— Не піде Жигмонт з польським королем. Він з Литвою буде.

— В'єш вужівочку, князю… А Литва ж то — під ким сьогодні? — Свидригайло різко повернув голову до Олександра Носа й Василя Острозького. — Що ви скажете, братове?

— Ратники наші готові, — підвівся князь Острозький, поправляючи пояс на гаптованій золотом китайчатій свиті. — На перший поклик готові.

Свидригайло наповнив кухоль червоним вином, кивнув гостям, щоб наливали й собі.

— Що чув нового про коронацію, Юршо? — спитав у старости Луцького замку.

— Таємно радяться. Але знаю, що після нинішньої ради Сигізмунд пошле гінця до Відня з наказом, щоб вирушали посли з короною і клейнодами.

— За ваше здоров'я, панове–радо, — надпив Свидригайло. — Станемо ми при віденському дворі на сторожі корони. А на коронаційному бенкеті вип'ємо за довгі літа литовського короля! — Він закинув голову, перехиляючи кухоль і, витираючи вуса, приховав долонею злобну посмішку. Тоді його погляд упав на Івашка Рогатинського, який пильно дивився на князя і не пив.

— А ти чому постиш, пане Івашку? — вколов очима олеського державця, зі стуком опускаючи кухоль на стіл.

Івашко підвівся.

— Не захотів ти мене нині слухати, коли ми були сам на сам, то запитаю при всіх. Хочу, князю, твердо знати, за що маю випити. Я служив Ягайлові в Рогатині і, називаючись боярином, був рабом львівського старости Одровонжа. Я мав право дати своїй дочці віно лише тоді, якщо вона вийде заміж за католика. Я міг дістати герб і рівність з польським шляхтичем тільки ціною прийняття латинського обряду. Я перейшов служити Вітовтові. Що жде мене і моїх землян у Литовському католицькому королівстві?

Устав і Свидригайло.

— Я обіцяю вам, панове, коли перейму в спадок литовську корону, правити за вашою радою як провідник усього русинського язика.

— Але ж ти сам католик, князю.

— Блажен–бо муж, іже іде на суд несчестивих, там же за правду глас свій подає. Я ж насильно хрещений у латинство ще малим хлопцем, у Кракові, за велінням Ягайла.

— Але ж давав Ягайлові грамоту вірності.

— Та грамота була скріплена фальшивою печаткою.

— А перед нами якою печаттю заручишся?

— Ось мій сигнет! — Свидригайло зняв з великого пальця персня з гербом — золотим вужем між двома дубовими листками — і показав його гостям. Хвилину чекав, лють клекотіла у грудях, врешті він протиснув крізь зуби: — То яке тепер твоє слово, боярине?