Петро Панч - Без козиря (збірка)

— А ось: «Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»

Серед шахтарів розлігся регіт. Штейгер злими очима обвів присутніх і, не знайшовши собі підтримки, шмигнув із крамниці.

— Викусив!

— Аж ноги заплітаються!

Крамар був збентежений. У нього залишилося цієї газети ще кілька примірників.

— Та ти не ховай її, дурню, — сказав Гнат Убогий. — Роздай німцям, може, й серед них знайдеться порядна людина, і німці не всі однакові, прочитає й подумає, які вони тут бажані.

Хтось приніс звістку, що Моренкові солдат прострелив ногу.

— Скалічив на все життя хлопця.

Це викликало серед шахтарів обурення: хоч би було за що!

— Оце в них така культура?

— А треба уважати німецького солдата, — сказав Задоя, — раз запросили.

— Ти запрошував, так і уважай, коли тобі хочеться!

Надвечір до крамниці під'їхав критий брезентом грузовик, з якого визирали німецькі солдати в м'яких кашкетах з ґудзиками посередині.

— Везуть, везуть! — зарепетував Задоя. — А що, не я казав? Це такий народ, що не обдурить. Я перший у черзі.

Тим часом зайшло троє солдатів. Вони мовчки оглянули крамницю і, не звертаючи уваги на намагання крамаря розпитати, чого їм треба, почали виносити сало, смалець, ковбаси й мануфактуру. Полиці засвітили ребрами. Один із солдатів у великих опуклих окулярах написав щось на клаптику паперу і з посмішкою на білявому обличчі сказав:

— Полюшайт фон дивізіон.

Крамар і тепер хотів вдячно кивнути головою, але Гнат Убогий розсміявся:

— Після дощика в четвер!

— Не сьогодні, так завтра привезуть, — розгублено твердив Задоя.

Увагу тих, що були в крамниці, привернув крик на вулиці. Репетував селянин на возі, запряженому сірим жеребцем. Двоє німецьких солдатів, вхопивши за вуздечку коня, силкувалися спрямувати його під паркан, а селянин, хльоскаючи його по гладких крижах віжками, звертав на дорогу. Молодий жеребець, затятий вудилами, здригаючись від ударів, ставав на дибки й крутив воза на місці. Підбіг третій солдат і схопив у свої руки віжки.

Під парканом жеребця випрягли з воза, а отетерілому селянинові видали білий клаптик паперу. Папірець, списаний олівцем, пішов по руках шахтарів. Зрозуміти його зміст, крім цифри «24» і «1918», ніхто не міг. Але цифри визначали тільки дати: 24 квітня 1918 року.

— Полюшай, дядьку, фон дивізіон! — похитав головою Гнат Убогий.

— Може, й виплатять, — уже непевно сказав Задоя.

До крамниці ввійшов Максим Мостовий. Почувши останні слова, він роздратовано сказав:

— Виплатять, тільки не нам, а панам! Гадаєте, німці за одним салом прийшли на Вкраїну? Центральна Рада видала вже наказ: «Продовжувати жити в старих умовах».

— Щоб назад, значить?

— Ото-то ж бо й є! Пани з Центральної Ради хочуть руками німецьких білогвардійців задушити російську революцію! А тоді, шахтарю, сиди знову під землею по дванадцять годин, роби, дядьку, на пана, як робив. Он уже видно, як вони хазяйнують. У Григора кабана забрали, у Мотрі скриню геть вичистили. Але це ще б нічого, а то вже розстрілювати починають. У Софіївці, кажуть, розстріляли без суду п'ятьох хлопців, що були в Червоній гвардії.

— Ну а батьків не трогають? — переполошено спитав Гордій Байда.

— Не турбуйтесь, дядьку Гордію, німці знають, що ви для них не страшний. — Мостовий взяв пачку махорки і вже на порозі крамниці кинув: — Так що не ждіть, товариші, добра, як сказав Тарас Шевченко.

— Так у дивізії? — допитувався збентежений дядько. — А коли ж?

— Та ти ж чуєш: після дощика в четвер! — відказав шахтар.

За Мостовим пішов із крамниці Гнат Убогий. Гордій Байда розгублено подивився їм услід. Він ще міг припустити, що Гнат Убогий залишився в селищі, може, через більмо на оці. Сліпий на одне око на військовій службі все одно, що віз без колеса, але чому залишився Максим Мостовий? Парубок хоч і сухий, але кремезний, а до того ж розумний: як відбрив мене! Із Федором Гливким та з Климом дружив. «Чи не цього, бува, вони залишили? — спитав він себе, згадавши Климові слова. — Бо й цей кричить: „Революцію задушать!“»

Його розбирала цікавість. В надії щось вивідати у Гната він і собі пішов слідом у завулок. У завулку назустріч ішла молодиця з коромислом на плечах, упрілий німецький солдат згинався під в'язкою сіна, стягнутого черезсідельником. Перед солдатом розбігалися, балансуючи на крилах, попелясті кури, але ні Гната, ні Максима ніде не видно було. Це ще збільшило Байдину цікавість.

Того дня він так і не побачив Гната Убогого, а на ранок уже рознеслася чутка, що на четвертому номері німці зробили вночі облаву і захопили в одній землянці Максима Мостового. Взяли й Семена Сухого, який теж чомусь був там. Ходили чутки, що до цієї справи був причетний кріпильник Задоя.