Гнат Хоткевич - Довбуш

А довкола стоїть космацька громада. Не всі, ой, не всі раді, що Довбуш вмирає — а мовчать усі.

Знайшовся хтось. Аж сам утішився із своєї відваги. Гукнув:

— Оле! Ци будеш стрілєти, ци не?

З–під хворосту нема відповіді. Це ще більше лякає громаду, й відступає вона, мов під гіпнозом направленого дула рушниці.

Та вже підійшов оце Дмитро Куриляк, бідняк. Йому однаково.

— Шо ж ви, ґазди! Може, чоловік помочі потрібує. Може, шє житє си врєтує.

І підійшов до ватажка, нахилився:

— Браччику, Оле… Може би, тобі… може–бес, шо потрібував?

— Нічо мені не тра, — почувся голос з–під хворосту. Поволі й обережно почав Куриляк скидати галуззя.

— Не бійтеси, люде, зброї нема.

Тоді почали присуватися ближче, але не зразу. І Дзвінчук тут, у товпі… Лице його перестрашене. Оглядається весь час, ніби жде, що от хтось ударить ззаду — «а оце тобі за Довбуша…»

Єгомость вертяться. Щось їх там нуртує усередині. Підійшли до Дзвінчука, шепочуть:

— Ти би спитав, чому він на тебе находив… Може, його хто намовляв… У суді так завжди питають… Це для суду…

Але Дзвінчук нізащо в світі не підійшов би до Довбуша. Міг вважати все це комедією, що ото Довбуш вдає обезсиленого, власне, для того, аби Штефан наблизився. А підійти — ого! Штефан знає, що Олекса на ведмедя сам ходив.

Куриляк поскидав хворост. Довбуш лежав на боці, під ним велика калюжа крові. Показалося бліде лице отамана. Воно було звернене вбік, де стояли люди.

Повів очима по громаді — і загорілися ті очі останнім блиском, мов кажучи: не боюся я вас, а от ви мене боїтеся.

Відшукав той погляд Дзвінчука у товпі й придавив його до землі. Не міг того винести ІІІтефан і сховався за людей.

Єгомостя свердлували судові запити. Їх мав би задавати Дзвінчук, але що ж, коли він не хоче. Батюшка й сам боїться, але… занадто вже цікаво йому. Щоб там, у Станіславі, сказали, от хто знає усі правила.

Перехрестився він бистро кілька разів і бочком, бочком підійшов до Олекси.

— Що ти мав за справу… що ти мав за рацію на життя Дзвінчука Штефана й на його дім находити?… Чи тебе хто намовив до того…

Олекса згірдно поглянув на священнослужителя, що мішається не в свою справу. Міг би не відповідати зовсім, але з ґречності до сану відповів твердо:

— Ци намовлєв, ци ні, а така мені смерк прийшла.

Піп і ще щось хотів питатися з судового порядку, але дяк смикнув його за реверенду. Це був старий гуцул з потомственої сім'ї одвічних дяків.

— Занехайте тото, отче! — досить голосно сказав він. — Ви би краще, що належит до крискенцької душі…

Піп схаменувся. Справді, личило би більше виступити в своїй власній ролі. Тому спокійнішим уже голосом, ніби урядово, запитав:

— Потребуєш сповіді й прагнеш прийняти найсвятіший сакрамент?…

Довбуш Олекса промовив отакі слова:

— Сповідав–смиси й законював–смиси в той чєс, у котрий поступав–сми на цесу дорогу. Бирше не потрібую. [76] Історичний факт. ( Прим. авт. )

Сильно сказав оце Олекса Довбуш. Відступився в страху попик. Уперше в житті чув він такі слова. Який же сміливий справді сей Довбуш, коли йде в таку путь і сам, без Бога.

І всяке хотіло чогось від цієї сили. Он якась вертлява фігурка виховзнулася з товпи.

— Пане ватажку… пане ватажку, — і норовила так, щоби мало хто чув. — А ци не сказали би ви, де ваші скарби? Чомунь мают пусто–дурно в землі гнити? Може–бесте, сказали, а де… В котрім місці… А я би за вашу душу пацєр змовив…

І тремтіла дрібненька душа. Насмілився, аж вухом нахилився над самі вуста Довбуша, але уста ті були замкнені.

…Перед очима Довбуша проповзли ті ночі темні, коли, ховаючися від усіх, прокрадаючися, ішов до відлюдних, самому йому відомих печер, відсував якісь плити і клав там заповідні бордюжки… Навіщо так робив? Не знав… Усі так роблять…

Життя здавалося довгим–довгим. Ще тисячу разів прийдеш сюди здоровий, сильний і забереш. А життя от перервалося несподівано. Виходить, рабував, і клав, і в пам'яті держав усього лиш по те, щоби передати оцій миршавій фігурці… Не варт.

А той нетерпеливився, а той тремтів… і ждав… і шепотів, шепотів:

— Так де?… Скажіть… я піду… я знаю…

— У Чорногорі в полонинах. А де — Бог знає та я. Земля з того скористає, не люди.

І твердо так, чеканно це сказав — і то були останні його слова на землі. Повернув голову й замовк, не хотів більше ні на що відповідати.

Почувся кінський тупіт. То скакав пан Колендовський.

— Здох! — ще здалеку крикнув.