Гнат Хоткевич - Довбуш

Але молодий Довбуш не хоче знати страху і кричить. Опришківським покриком, що навчився його від старих ватагів, коли ото вечорами, при світлі ватри, оповідають молодєкам про старовину, єк то було май давніше, єкі–то люде були…

Сто разів відбився крик молодий від сих невідомих скель невидимою луною. Мов м'ячем, перекидалися гори тим криком; я кинув до тебе, а ти до неї, а вона ще туди, а там назад, і ще вперед… назад… Чого не кидаєш вже швидко? Чого пускаєш униз? Хапай, переймай — он упав уже людський звук униз, покотився в щілини міжскельні, в темні вузькі ізвороти, що дихають вогко й згнилий запах виносять на тепле сонячне повітря…

І дивиться молодий Олекса зухвало — ану вилазь, драконе з сімома головами. Чи не почастую я тебе оцією дубинкою?

…Любив, ой, як любив ходити невідомими місцями, звідувати ніколи ще не звідані гори. Як попадав на Угорщину або на Волощину, то цілими тижнями блукав по горах, не знаючи, як їх назвати. Але завжди добре запам'ятовував і місце, де вони лежать, і вигляд кожної гори, кожний вигиб рельєфу, кожну примітну лінію. І так умів усе розповісти, що коли потім зустрічав вівчарів, то вони зразу пізнавали.

— О–о! То ти коло Капуля був. Капуль — той верх у нас сі називає. А ото шо, кажеш, широкий — то Томнатик.

— А шє, браччики, дві ріки з–під онного верха витікают…

— То Лучина, верх. А річки тоти — Молдава й Сучава. Коло самої семигородської границі Довбуш знає верх Рареу, а обіч — Остру. Далі не бував… ще би подивитися на Семигородські гори… треба буде колись… Буковинські я знаю… Немає у них там таких високих верхів, як наші. А проте… От є там гора одна — Джумалеу прозивається… А має вона три верхи. Південний верх, найнижчий, носить ім'я, як якийсь архангел з Апокаліпси, — Вернарієль. А північний верх — Аллуна, той вже вищий. І найвищий середній. Називається Калду. Так отой Калду, мабуть, мало чим нижчий нашої Говерли.

І нараз свідомість пронизала думка — але ж бо я вмираю… О–о–о! О–о–о!..

Чому ж так довго, так безконечно довго? Тисяча літ минула з того часу, як я хотів убити Дзвінчука, а він натомість убив мене. Оце, мабуть, і єсть оте: хто підняв меч — від меча й загине…

Нехай і так. То хоч би вмерти вже до схід сонця, поки не прийдуть сюди люди… Щоб не дивилися на безсилість… щоб у пам'яті їх я все зостався дужий і непереможний.

…Усі ті, що так боялися, прийдуть і насміються… Пани прибіжать подивитися… Зарегоче і штовхне чоботом:

«А що, опришку, ти єден збую, лотре, пся крев, гайдамако! Будеш панів розбивати? Будеш? Будеш?»

Хоче скочити Олекса і відмахнутися руками. Тими руками, що гори ними валив… І… тільки стогін видобувається з грудей…

Не була милостива доля і не дала самітного скону… Он уже чує, балакають люди, ходять, шукають. І песик отой Дзвінчуків, що врятував життя своєму хазяїнові, а Довбуша знищив. Бігає, гавкає, метушиться. Як дешевий шпигун при арешті — щоб вибитися перед очі начальства, заслужити ще один пайок.

Ось він підбіг сюди, занюхав тіло і залився дрібно та часто, ніби кричачи до відома всіх: «Ось! Ось! Ось! Осьде! Тут! Сюди! Але пам'ятайте, що це я, я, я знайшов…»

І за тим собачим криком почувся такий же людський:

— Ось… Ось!.. Ось!.. Ту!.. Сюди! — близько, зовсім близько кричить хтось перекривленим ротом і підступити боїться.

Багато людей біжить на голос. Тупотять ноги. І босі, і обуті, і м'яко в постолах, і гупаючи в чоботях, і навіть шаркають пантофлі.

О… Ідуть… Наступає судилище. Останнім судом людським будуть судити зараз Довбуша Олексу. Ну що ж… Судіть. Але ні стогону, ні скарги ви від мене не почуєте.

Стали всі здалека… бояться. Ану ж бахне.

І поглядають жадібно, мов п'ють очима, випивають… Оце він, Довбуш. Так от який він… Ба який…

І єгомость тут із усім почтом космацьким, і орендар Шлойме. Тільки вони ззаду всіх, витягують лише шиї з–за чужих спин, щоб хоч оком одним глянути, а як, не дай Боже, поворухнеться — дременути скільки сили.

І жінки, і дітвора. Всі з'явилися дивитись на славного опришка.

Ще так недавно виглядали з дворів, коли йшов вулицею, та шепотілися:

— Довбуш… Довбуш, ади… А вівбераний єкий. Очей сі ловит.

А тепер лежить он, як і всі, — у дубленім сардаку, в сорочці, оливою замащеній і моченій у смолі, у таких же гачах. Кінчалося опришківство, то не треба вже ґазді показної вбери. Маржину нема що грідушками шовковими дивувати — вона того не потребує.

Важко дише Олекса — а ще не рветься дихання, ще могутнє серце, мов сонце, посилає рештки крові по всіх жилочках і жадібно питає: «Чому так мало? Чому так мало, коли завжди було так багато? Дайте мені крові, бо прагнуть, просять, вимагають її від мене всі члени тіла, кричачи, що холодно їм, мерзнуть вони й відмирають…»