Гнат Хоткевич - Довбуш

У корчмі людей не було жодних, тільки троє вартових, що ото їх приділив пан корчмареві, маючи на увазі такі скрутні часи.

— Бійтеси Бога! — кричить Штефан. — Ідіт ід' мені, бо мене напали опришки.

Люди відповідали, що вони б раді, але їм же звелено вартувати корчму, а не Штефана Дзвінчука.

Вискочив сам орендар. Він чуйно почав тепер спати.

Пани орендарі… То колись завалювалися з вухами в бебехи й спали аж до пізнього ранку. Тепер не засплять.

Вискочив, бо вже крізь двері зрозумів, у чому річ. Лаявся, бризкав слиною, кричав, грозив… Йому здавалося, що вартові врахують момент і кинуть корчму.

Штефан не міг дослухати до кінця, страх його гнав. Побіг селом і стукав до кожної хати. Побіг до церкви й хотів бити в дзвони, але сторож його схопив за руки.

— Може, ше нічо й нема, а ти усіх скорнєєш.

Штефан просив дати знати єгомостеві, а сам побіг, побіг іще в пароксизмі страху, аби далі, далі від своєї хати.

Олекса не міг іти, обвис на руках у товаришів. Вони взяли його на руки й понесли. Але довго не змогли. Та й Олекса сказав:

— Лишіт.

Спустили отамана на землю. Важко дихав.

— Це вже, видев, моя смерк… Йгіт ви самі… Рушницу мою ти бери собі, Васи… а тобі, Павле, пістолє…

На Олексі блищала позолочена ладівниця.

— Може–бисте, пане отамане, мені цесу лагівничку подарували? — сказав Орфенюк.

— А тот хрестик із богородицького двора, може–бисте, мені дали? — похопився Баюрак.

Сумно посміхнувся отаман.

— Най буде при мені… Може, я си відкуп'ю за тото.

Хлопці не могли більше чекати. Їм здавалося, що вже весь ліс оточений людьми й що тікати вже пізно.

— А йгім, — прошепотів Баюрак.

— Прощайте, — ледве чутно сказав Олекса й закрив очі.

Хлопцям здалося, що він умер. Орфенюк хапнув оберемок хворосту й кинув на Довбуша. Баюрак собі. Кинули ще по два оберемки й побігли…

І зостався великий отаман опришків сам у лісі.

Сіріло. Тихо проходив лагідний гірський день. Похилі верхи космацькі світлішали й поволі, мов з–за темного екрана, показували контури свої. Он Зелень… Так гора називається, на якій розложився сам Космач. По узбіччях — хатки, хатки, а вже далі, під вершок, і нема. На захід висока Шекалівська, вона найкраще освітилася, і вся вже виступила на тлі неба. А на схід іще темніє найвищий тут непривітний Гругіль.

Скоро зійде сонце. Вже радується небо на сході, міниться й грає урочисто — а отаман і не бачить цього останнього сходу сонця у своєму житті. Очі його закриті, й тільки туга, туга велика роз'їдає груди.

Відходить життя… Могутні мускули ослабли і не можуть навіть поскидати оцього пруття, яким прикидано ватажка. Груди, що на них, як на наковальні, можна було залізо кувати, важко підіймаються і десь там хриплять та клекочуть усередині.

Відходить життя… Від зрадницької кулі. Кінчається саме тоді, коли хотів переступити поріг і розпочати новий етап, нову сторінку перегорнути…

Значить, не хотіла мене доля ґаздою… Опришок–сми був — опришком і вмираю. Лиш шкода, що не довершив усього, що хотів… Не здійснились мрії високі, не прийшли до скутку великі задуми. Узявся за те, чого не могли підняти мої плечі — і от… вмираю. Не Штефанова куля мене устрелила, а роздавила мене великість почину, на який іще не прийшов час.

На все свій час, на все свій час — і от приходить мій… Прощайте, мої гори, зелені мої верхи, — вже мені більше вами не ходити.

Вітре полонинський чорногірський, вільний мій товаришу! Гуляли ми з тобою, буйні обидва, по безмежних наших просторах — тепер… не обвієш уже більше ти мого обличчя, не принесеш запахущих хвиль здалека у груди…

І трембіта вже не прозвучить для мене, тисячу разів відбиваючися від мрячистих верхів… вівці не заблеють… не задзвенить більше пісня шуварів і трав полонинських. Прощай, прощай все…

І ви, люди… За вас погибаю… Хотів вам принести сонце в повній пригорщі і свято… А ви — випхнули мене одного, як у море, як у піскову пустиню, й спішно замкнули двері. Борися, сказали, сам… Як переможеш — одчинимо двері й пожнемо плоди трудів твоїх. А як погибнеш — ну, що ж… одним фантастом менше стане на світі, зате ми чисті і невинні зостанемося в очах начальства свого…

Нема жалю до вас, люди, і гніву нема. Не проклинаю вас, але і не благословляю. Такі ви єсте, такі були — такі і будете довіку. Дозволите розп'яти свого великого, а потім увінчаєте пам'ять його красивими легендами й піснями поетів своїх.

Відходить життя… Разом із цією кров'ю, що витікає… разом із хрипом дихання. Хто би задержав? Хто би схопив у міцні долоні його… життя, і не пустив?… Щоб зірватися знов, могутньому, на ноги і крикнути своє «Стій!», — від якого лист із дерева паде.