Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Чогось я ще не знаю, не бачу, не відчуваю, розпочати першу сторінку, навіть перший рядок, який поклав би відбиток на весь твір, ніяк не можу; і тоді мені несподівано пригадується маловажна на перший погляд деталь, за яку я поквапливо хапаюсь: може, вона стане ключем для роману з часів Івана Франка?

Гортаючи якось старі газети, я прочитав інформацію про те, що у травні 1913 року, під час підготовки сорокарічного ювілею діяльності письменника, кілька його учнів вибрались до Урича й на Камені вибили пам’ятний напис на честь Каменяра.

Ця деталь з життєпису Франка набрала для мене значущості тоді, коли я дізнався, що письменник постійно цікавився історією Тустанської твердині, від якої залишилися сліди на урицькому Камені, не раз вибирався на прогулянки до Урича, а в статтях писав про загадкові пази на скалі. Відомо, що Франко ніколи не марнував часу. Чому ж Урич весь час привертав його увагу? Може, письменник виношував якийсь твір?

Здогадка стала з часом моєю ідеєю–фікс, бо й справді: тема Захара Беркута потребувала свого розвитку; засвідчує це примітка про Данила Галицького, зроблена в повісті Франком на вимогу видавця Омеляна Партицького. Чи не задумував письменник у новому творі перейти від ідеї первісної демократичної громади до ідеї необхідності суворої централізації держави в час смертельної загрози? То чи не маю я права уявити собі, яким міг би бути цей роман? Може, така довільна реконструкція пролила б світло на останні роки життя Франка, коли дрижали Балкани й готовий був сколихнутися весь світ: мусив же Франко в той час задумуватися над долею рідного народу у світовій завірюсі… Можливо, своїми задумами ділився з друзями, бо чому вони саме на урицькій скалі, а не, приміром, на криворівнянській Довбушанці чи на Писаному Камені біля Буківця, де теж бував Франко, залишили пам’ятний напис?

Моя ідея–фікс почала зрештою вимагати своєї реалізації. Я завітав до давнього друга — археолога Михайла Федоровича, який уже багато років займається реконструкцією Тустанської фортеці, й попросив узяти мене з собою в експедицію.

…Посеред дитинця колишнього Тустанського замку, нині оточеного лише перснем зубчатих скель, під самим небом археологи розкладають купальську ватру. Я приїхав сьогодні вранці, поки що не знаю нікого з цих молодих чоловіків і жінок, які оточили ватрище, ніхто не заважає мені стояти обіч біля пройми, в яку колись були вправлені дубові в’їзні ворота; між мною й археологами повільно густішає темрява, відокремлюючи мене в самотину, я охоче піддаюся магії язичницького свята, і мені добре від того, що Михайло Федорович запросив мене до Урича саме цього дня: маю ж бо можливість на якусь часинку відступити од щоденної реальності у світ уяви.

Повітря пахне вогкою глицею, високі лисинки прозрівають цяточками вогнів, але поки що не чутно святкового гомону й пісень. Гірське надвечір’я прокурюється димами з чагарників, западає спершу в низовину зашумленого свіжими повенями Стрия й курячобрідної Уричанки, затягає темно–синьою поволокою руслища Воронового й Гусячого потоків, що омивають урицьку гору, на чолопку якої стоїмо ми, а вершини далекої Парашки та ближчих Кичери,

Хащоватої й Жолоба ще видніються над завмерлим у тиші урочищем, відбиваючись на оранжевому тлі неба фіолетовою окрайкою, мов на картині Реріха, — і в тому примарному світлі останніх полисків дня чітко видніються пази на Камені, мов загоєні рани на чолі старого ратника.

Крізь пройму видно Соляний гостинець, що в’ється мідяницею вгору, до соляних жуп Дрогобиччини, я ковзаю по ньому поглядом, і мені легко уявити валку запряжених волами возів, вивершених товпками й бочками з сіллю: поцобкують на лінивих волів дубленошкірі прасоли, спрямовуючи караван мідяницею вниз, і, минаючи Тустань, тягнуться мажі правим берегом Стрия ген аж до Тухольських воріт, щоб за ними, подолавши Верецький перевал, вийти на Паннонську рівнину до угрів — на добрий збут. На моїх очах із пазів на Камені виростають рублені стіни старовинного замку, вежі й галереї, не відомо ким поставлені в тьмяному проваллі часу; незнаний ратоборець вигукнув колись на цьому місці непроханим зайдам: «Тут стань!», — і предки назвали дерев’яну фортецю коротким і владним словом «Тустань». Що трапилося з нею, коли зникла вона з обрію на західному пограниччі Русі?

Меркне в сутінках Соляний гостинець, сизі дими повивають Діл, більшають цяточки вогнів на лисинках; я повертаюся обличчям до дитинця: археологи стоять колом біля ватри в урочистому очікуванні дійства купальського вогню, пломінці несміливо облизують сирі поліна, довкруж гусне пітьма, сталевіє небо, зорі стають великими, мов мідяки, і гасне фіолетова окрайка на контурах далеких та близьких вершин.