Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Це був перший прилюдний виступ слов’янського вченого на тему грузинської культури, він був воістину революційний і прозвучав у дуже важку для нас пору як моральна підтримка, як маніфест солідарності.

Гулак вів далі:

— Я не роблю першовідкриттів, говорю речі відомі. Та я хочу сьогодні нагадати всім, хто сумнівається, — поема Руставелі «Барсова шкура» — грузинська, як «Сасунці Давид» — вірменський епос, як творчість Нізамі в своїй основі — азербайджанська. Згадки про Аравію, Індію й Китай відіграють у Руставелі роль суто ідеальних назв. Кожен аравітянин чи індієць у поемі — грузин. Місцевий колорит пахощами троянд розлитий по всій поемі… Я наголошую на цьому, бо знаю: лицарська дружба між народами буде міцна тільки тоді, коли в основу її ляже взаємоповага і визнання права кожного народу на свій національний скарб…

Зал перебивав промову Гулака оплесками, він тоді знімав окуляри і ховався в свою короткозорість від бурхливої реакції слухачів. Я бачив: йому хотілося передусім посіяти свої думки серед людей — про жнива він не думав.

Перед закінченням лекції у бадьорий тон вплелися мінорні нотки:

— Руставелі завершує свою поему словами: «Минуло все, мов сон нічний. Погляньте на підступний час: те, що спершу здавалося безмежним, дорівнює тепер одній лиш миті…» Смутком віє від цих слів. Тривожне передчуття пойняло поетове серце: він відчував наближення тяжкого лиха — ординської навали, — що покладе кінець осяйному віку Тамари і на багато століть відсуне Грузію від прогресу й цивілізації. — Гулак перегорнув останній аркуш, замовк. Він довго мовчки дивився у зал і врешті мовив: — І від нас самих, нашої енергії, розуму й волі залежить наша майбутня доля. Будьмо вірні словам поета: «Муж повинен бути мужній, скарга втихнути повинна. У біді зміцнятись треба, мов тверда стіна камінна!»

Був кинутий заклик. Присутні звелися й довго аплодували, а коли Микола Іванович згорнув папери й подався до першого ряду, за кафедру вийшов Акакій Церетелі. Підвів догори голову, наставивши вперед побиту сивизною кучеряву бороду, — мав він вигляд пророка.

— Милостиві панове! — пролунав у тиші його густий голос. — У народних переказах, казках, піснях ми часто знаходимо аналогію між долями Амірана й Грузії. Подібно, як беркут міфічного героя, — так полчища варварів терзали Грузію, та вона, живуча, зберегла себе не як гідра стоголова, а як фенікс — обновлена для нового життя. Історія, духовне життя Грузії заслуговують пильної уваги. За останній час ми двічі її відчули: на археологічному з’їзді і нині. Та коли три роки тому під час виїзду археологів у Мцхету, професор Міллер хотів звести всю розмову про прадавню столицю Грузії до проблеми: хто похований у V столітті в Мцхеті — Іуда Гурк чи Іуда Бурк, то пан Гулак сьогодні з наймаксимальнішим наближенням до істини підтвердив національну автохтонність твору нашого генія, заглибившись у гуманістичну проблематику поеми. Хай туга, що прозвучала насамкінець лекції, не засмучує нас. Вона примушує вірити в оптимістичний заклик великого Шевченка: «Борітеся — поборете!» Спасибі соратникові Тараса — Миколі Гулаку!

Гулак, схвильований щиросердою похвалою великого поета, оглянувся, шукаючи в нас потвердження; ми поглядом засвідчили свою згоду із словами Церетелі; тоді Микола Іванович відвернувся, спер чоло на долоню, і я побачив, як конвульсивно сіпнулися його плечі.

Професор Костомаров помирав. Нева скресла й загрожувала вийти з берегів, а під бузковим небом галасували граки; пташиний рейвах разом з вологим леготом, що пахнув кригою і талим снігом, вривався до кімнати, й Микола Іванович тоді вірив: Господь вислухає його. Він просив для себе в долі тільки одне літо — щоб упорядкувати архів, а настануть холоди, то й слова не скаже…

«Молодість подібна до всього, що збільшується, а старість — до всього, що зменшується», — повторював тепер для себе вислів Піфагора, щоб якось призвичаїтися до думки про неминучий кінець — коли б він не настав: тепер чи восени. Та з кожним днем, щораз слабнучи, усвідомлював — людина до всього може звикнути, тільки не до смерті, бо смерть дається лише один раз.

Сива кошлата борода розсипалася по білосніжній ковдрі, руки ховав, бо студеніли, окулярів не начіпляв, не було вже потреби: предметів не розрізняв, та вони його й не цікавили. Костомарову потрібно було бачити лише вічно юні очі старенької Аліни, а вони весь час зоріли в його пам’яті.