Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

«Дуже точне визначення, — сказав пан у жабо й циліндрі. — Четвертий вимір у тобі самому, у центрі твоєї душі, у закладених там принципах, від яких ти не відступаєш, і тільки з її надр можеш піти в безсмертя з доброю або лихою славою. Хай не мучать тебе сумніви — лихої слави ти не матимеш».

— А доброї? — вихопилося в Гулака, та Навроцький не здивувався, він знав, про що думає двоюрідний брат.

— Доброї — безсмертної? Ти мав би її, якби помер у час свого найвищого чину. Ніхто б тоді не позивав тебе до суду за марно згаяні роки — їх не було б. Та не сталося цього, хвалити Господа, тож треба було помножувати чин. Ти ж дав собі обітницю мовчання — якогось хворобливо–гордовитого… Не обізвався на Україну ні словом, відрізав пуповину. Два роки тому я був у Києві, питав — мало хто про тебе знає. Знають Гулаків–Артемовських — Петра і Семена. А тебе по чому знатимуть, по чому? Поки розкопають архіви Третього відділу і народ дізнається про всі таємниці цього дому печалі, мине багато часу…

Навроцький ще раз налив рому і відставив набік пляшку.

— Досить з мене… Сп’янію і, чого доброго, всю правду тобі скажу… А таки скажу; ти відвик, відірвався від України, вона нині тобі ще сниться, можливо, спогад про неї витискає сльозу — і тільки. Твоє життя давно належить іншому народові. А в нього така сама доля. То чому ти не

співаєш пісні того, на чиїй гарбі їдеш? Чому мучишся лише своїм колишнім подвигом, а не хочеш бачити нинішнього дня? Дня іншого, з новими потребами. Боїшся? Але ж ти намітив вихід з клітки, тож виходь!

Майстер Часу і Простору підвівся із стільчика, змахнув магічною паличкою, сказав до Гулака:

«Вставай, пора нам пройтися твоїм відтинком простору і часу. Це буде недовго, ходім».

…Осіння ніч загусла, мов смола, у теміні зник Сашко, легка габа м’яко впала на обличчя, у дверях жеврів, мов світильник, набалдашник магічної палички. Майстер Простору і Часу ждав…

На Миколу Івановича жаль було дивитися. Від горя, яке несподівано спіткало його, він зсутулився, посірів, синюваті прожилки густим павутинням вкрили обличчя, хода його ще більш уповільнилася, дивився собі під ноги, нікого довкола не помічаючи — ні людей, ні світу Божого. У гімназії оминав погляди колег, немов боявся, що його будуть випитувати або співчуватимуть, а ми й не знали, як його розрадити, чим допомогти, тільки й того: попросили учнів, щоб вони на уроках грецької мови не дратували Миколу Івановича нерозумними витівками.

Зрада Терези, здавалося, розчавила його, я вже й не думав, що він верне собі колись душевну рівновагу; директор гімназії Марков — Желіховського два роки тому звільнили за пристрасть до кахетинського — порадив йому поїхати на лікування.

Та лік прийшов зовсім із несподіваного боку: особисте горе Гулака здолало горе суспільне — наше, грузинське. Мені й досі дивно, що він, українець, на батьківщину якого давно впали мором Валуєвський та Емський укази про заборону української мови, не опустив тепер рук у безнадії або ж не зітхнув з гіркою полегшею — всюди одна біда, головою муру не проб’єш; мені таки дуже дивно, що Микола Іванович, такий боязкий, замкнутий у собі відлюдник, якому ніяк не хотілося ризикувати ще раз волею, сприйняв заборону викладання грузинської мови в школах і вживання терміну «Грузія» як посягання на його власну свободу. Ніби грузином народився і за Грузію ладен розплатитися рештою свого життя.

Згадайте, генацвале, часи сваволі царської поліції і урядовців після вбивства Олександра II… Кавказьке намісництво, яке колись, за Воронцова, потроху загравало з грузинами, дозволяючи відкривати театри або справляти весняні карнавальні ігри — кееноби, було скасоване, останнього намісника великого князя Михайла Романова відкликано до Петербурга — пам’ятаєте, він навіть не був присутній на археологічному з’їзді, за нього заочно виголошували тости на післяз’їздівському банкеті, — а в Тифлісі встановлено посаду головноначальствуючого Кавказом. Словом, прийшли до влади військо й жандармерія, і першим посів нове крісло головнокомандуючий військами Кавказького військового округу князь Дондуков–Корсаков. Цей сатрап, перебуваючи іще на посаді генерального губернатора Київщини, Волині й Поділля, ревно проводив у життя приписи Валуєвського указу щодо української мови, якої «не було, нема і бути не може», у цій діяльності і набрався неабиякого досвіду, тож пообіцяв тепер Олександрові III покласти до його ніг історично роздріблений на багато національностей Кавказ — монолітним, одномовним і покірним. Ось коли почали здійснюватися прожекти українського письменника–козакофіла Данила Мордовцева, який у своїй статті «Апатия юга», надрукованій 1876 року в газеті «Дело», закликав царський уряд цивілізувати напівдикий Кавказ! Не знати, може, й справді хтось з високих сановників виклав цареві зміст цієї статтї, і в того виникла ідея… Хто знає… Мабуть, Мордовцев, такий «доброзичливий» до народів Кавказу, які, на його думку, «сплять уже дев’ятий вік», тому надійшла пора їх розбудити, не думав, що його побажання так точно вляжуться в бузувірській акції Дондукова–Корсакова, але сказано — зроблено! Ось вам два українці — Мордовцев і Гулак. А втім, хіба в нас такого мало?