Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

— Ти просив розповісти про Аліну, — перемінив Костомаров тему розмови, і на його обличчя напливла тепла хвиля.

— Тепер я скажу: потім про це, Миколо. Саме пора, щоб, бува, не стало пізно, вернутися нам у молодість. Адже для цього ми сіли за стіл.

Мене, Миколу Еварестовича Писарєва, відколи я став вільний од розписок про нерозголошення таємниць, часто називають базікою, який у своїй відвертості не шкодує навіть себе. А навіщо мені затаювати те, про що і так усі знають і передають із вуст до вуст у перебільшеному та перекрученому вигляді? Краще побичуй себе самого, і хтось–таки повірить у набагато вигідніший для тебе варіант.

От хоча б про той скандальний випадок у Петрозаводську, коли я перебував на посаді цивільного губернатора Олонецької губернії. Мене й нині питають, де правда, кого били по морді: Бібікова чи мене, хто такий «малий єфрейтор»? Мають, звичайно, на увазі пасквільного вірша Шевченка «Юродивий», що розійшовся по руках уже по смерті злослова (а жаль — повели б піїта ще раз етапом до Оренбурга або й далі!). Там він нібито Бібікова мав на увазі під капралом Безруким, а мене назвав малим єфрейтором. Та я, не задумуючись, відповідаю, що все це поетична уява: якийсь п’янюга, справді замахнувсь на мене в церкві Богородиці в Петрозаводську. І хоч подав я у відставку не через це, а з власної волі, злобний поет назвав звичайне непорозуміння мордобитієм, підніс його у вищий ранг, переадресувавши Бібікову, і додав для антуражу: кайдани, Сибір і таке інше.

Насправді, між нами кажучи, петрозаводського інциденту не було б, якби не Петров, той самий, з якого

розпочався процес над кириломефодіївцями. Для його вдачі добре пасує одна богохульна притча… Йде нібито Ісус з апостолами по морі, усі справно марширують, не замочуючи ніг, тільки Павло забрідає все глибше й глибше у воду — аж по шию. І коли дванадцятий апостол став уже захлинатися, Ісус промовив до нього: «Надто ревно стараєшся, Павле, йшов би, як усі, — по камінцях».

Той Олексій Петров утелющив собі в голову, що йому суджено врятувати Росію від лиходіїв і змовників — скільки ж то він завдав нам клопоту! Чи ж то Орлову, Дубельту, Бібікову або й мені хотілося б роздмухувати справу Кирило–Мефодіївського братства майже до рівня декабристів, коли можна було тихенько розігнати змовників по всій імперії, щоб не збиралися докупи, та й усе на тому. Вистачило б непомітного кивка пальцем, так ні — склепали разом з дурним Юзефовичем писаний донос, а це вже документ, ніхто його не кине в кошик.

Ну а далі… Та про це іншим разом. Скажу тільки, що граф Орлов щедро винагородив Петрова. На час слідства помістив його в готель неподалік Третього відділу, виплативши двадцять п’ять карбованців на дрібні видатки, розпорядився вислати матері сто карбованців, після слідства наказав видати Петрову свідоцтво про закінчення університету, мовляв, йому, бідному, не дадуть тепер ніде спокійно вчитися, — донощик отримав на руки диплом юриста й на додачу п’ятсот карбованців сріблом. Здавалося б, досить — по зав’язку. Ні, зарахував його чиновником Третього відділу!

Петров, як я уже сказав, по камінцях ходити не вмів. Манія… Працював він у архіві, надто ревно усім цікавився, навіть, як стало відомо, розтратами високопоставлених осіб на нічні розваги, хабарями… Спохопилися, та пізно. Хіба ж можна було пускати змію у власний зміїний дім, кінченого провокатора й дворушника посвячувати в секретні справи? А тепер спробуй спи спокійно: такий ревнитель донесе Господу–Богу на самого царя… Почалися перетрактації Дубельта з Орловим, Орлова — з його величністю; цар сам злякався дбайливця. Треба було видумати справу… Тож довелося Петрову якийсь час посидіти в Олексіївському равеліні, а потім його вислали в Олонецьку губернію. Отут і звела мене з ним лиха доля.

Петров працював у якійсь волості попихачем за двадцять копійок на день. Дізнавшись про моє призначення цивільним губернатором у Петрозаводськ, почав засипати мене скаргами. А що я на них не відповідав, то злидень вирішив зустрітися зі мною особисто й нагадати про свої колишні заслуги. Вірний своїй нахабній натурі, він вибрав місцем зустрічі собор — під час відправи!

Тільки–но піп закрив царські врата — чую, хтось позаду дихає гаряче мені у вухо, ловить за руку і скиглить: «Миколо Еварестовичу, згляньтеся!» Я навіть не повернув голови, відсмикнув руку, — зір мій був прикутий до профілю обличчя губернського чиновника Матвєєва, котрий стояв праворуч ледь спереду і вряди–годи косував на мене оком. Мені згадалася недавня з ним розмова — звинувачував у грабіжництві, буцімто мені відраховують частину його окладу і тому подібне… Я ніколи не звертав уваги на подібні балачки, але цей мав здорові кулачища — він опустив їх переді мною на стіл і погрозив, що колись ними відвоює своє право. Тоді я вигнав його з кабінету, але ось тут, у церкві, раптом тьохнуло тривожно серце в грудях — я швидко подався до виходу.