Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

«Моє життя перейшло у вічність надто рано, — розпочав Адвентович монолог Адама Коцка, — я не встиг здійснити задумане, єдина моя заслуга полягає в тому, що своєю смертю я розбудив приспаного обивателя, який вдовольнився крихтами з цісарського столу й дрімав біля корита, достоту як той сонний лев перед входом до старої башти. Убивство Потоцького Мирославом Січинським обиватель пробував кваліфікувати як акцію терориста–одинака, що звів з намісником особисті порахунки; смерть же Адама Коцка в стінах університету заволала до неба о помсту, і розділився галицький світ на обаполи, на яких стали один супроти одного не національності, а класи. Я не дав своєю смертю приводу до безнадії».

«Говориш надто парадно, — іронічно посміхнувся Косинюк. — Ти вийди з ролі символічної андрєєвської людини, бо йдеться про людей конкретних: про мене, Коцка і про вас з Вандою — теж. А втім, роль Коцка для тебе непосильна: вдаєшся до пафосу лише через те, що не можеш стати близько до Адама, декларуєш істину, не вміючи її пережити. Ти ж поляк, а життя Коцка — це життя української громадськості, яка стала на захист своїх прав, історія боротьби з польськими шовіністами за український університет, життєпис людини, яка жодної миті не належала собі — нам належала, і його немає… Хто мені може замінити Коцка, хто, зрештою, може його для мене зіграти?»

«Я спробую. Не лише тому, що його мати була полька, хай це тобі буде відомо, Іване, а що своєю свідомістю він переріс таких, як ти, ставши на бік насамперед скривджених. Тебе болить український біль, і це справедливо, та хіба в поляка болю немає? Ти любиш Львів, як дорогу ув’язнену людину, а я не менше люблю Познанщину, потоптану прусським чоботом. А словінці, серби, хорвати не страждають так само, як і ми? Тобі ж пече тільки своє…»

«Біль український подвійний, Карле. Ви страждаєте від німців, як і ми, проте це не заважає вам прусськими методами гнобити нас у Львові: найбільш лютий — поневолений поневолювач. Ось нині на Хорунщизні відбувається зборище вшехполяків, я сам бачив їх, коли йшов уранці із скрипкою до Яна з Дуклі, — роз’юшені вони, мов шершні, не на австрійця, не на пруссака, а на русина, бо він, бачте, захотів стати господарем на своїй землі; я сам чув: «Bij rusina! Lwow byl i bedzie polskim! Nie damy chamam polskiego uniwersytetu!» [59] Бий русина! Львів був і буде польським! Не дамо хамам польського університету! ( пол .) — і все це виття перемагав істеричний крик: «Nie pozwolimy szanowac Franka–lotra!» [60] Не дозволимо вшановувати Франка–пройдисвіта! ( пол .) Я нині бачив Франка, хворого, змученого, і подумав: марна трата сил, якщо й він, і Коцко, й сотні їм подібних не встояли у боротьбі…»

«Але ж не всі поляки там. Не всі! Ми з Вандою, наприклад, тут, на боці скривджених. Чому ти ставиш знак рівності між мною й професором Твардовським? Від цього і йде твоя резиґнація, бо не знаєш, з ким стати. Ще й Франка береш за спільника, Франка!.. Нам нині, Йване, випала нагода поглянути на себе й на події, що дотикались нас, із висоти багатьох десятків років і оцінити самих себе. Тож почнемо не кваплячись… Пострушуймо з себе пилюку давніх пристрастей і віддаймо шану правді, адже на нас дивляться з майбутнього невідомі нам люди, які на наших помилках і здобутках утверджують свою нову рацію. Починаймо!»

У цю мить на галявину вийшов андрєєвський Невідомий і проголосив:

«Машиністе сцени, підняти завісу! Панове глядачі з майбутнього, увага! Розпочинаємо виставу драми «Життя людини». Роль забутої артистки Патковської виконує Ванда Патковська, роль забутого художника Косинюка — Іван Косинюк, роль Адама Коцка зіграє незабутий і незабутній актор Карл Адвентович. У ролях — студенти, професори, картярі, меценати, письменники. Місце дії — Львів, частково — Нью–Йорк. Режисер вистави — автор майбутнього роману з часів Франка, помічник режисера — франкознавець Адріана. Ви побачите людину, обмежену зором і знаннями людину, яка не знає, що принесе їй грядущий день. Світло на сцену!»

Між головатим Жолобом і гребенем пологої гори, з якої збігає Соляний гостинець, у трикутній, гострим кутом донизу, проймі з’явилася червона скибка сонця; воно росло, набухало, мов великоднє тісто в діжі, й, вихопившись сліпучою кулею з тісняви, кинуло пучок світла на галявину.

Тут було людно. Навпроти Карла, Івана й Ванди стояли гуртом університетські професори в чорних плащах з блакитними вилогами, обіч них — студенти.

Невідомий промовив саркастично, театрально змахнувши правою рукою: