Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Ванда говорила, йдучи покірно під захистком Стефаникової руки:

— Мені чужі ті претензійні й пустопорожні розмови в компанії Пшибишевського… Все там чуже, проте я завжди присутня. Хочу до Львова… Мені не щастить на справжнє, а може, воно вже й було, та я не помітила… Тут важко що–небудь знати. Ніби якесь прокляття наді мною, що я мушу вовтузитись у цьому багні, водно шукати в ньому перлів і залишатися самотньою й спустошеною… Був колись у цій компанії Карл Адвентович, артист. Зіграв одну роль і зник. Нині він у Львові, у режисера Павліковського. Сюди часом приходять цікаві люди — з’являться і зникають. І ви теж прийшли скупатися в цій бразі… Може, воно й потрібно — захмелитися й вибратися з похмілля. Але вибратися, не закиснути. Ви бачите, що трапилося з Пшибишевським? А він був справжній… Ох, та компанія Пшибишевського! Цілий вечір дискутують про оголену душу, а потім оголюють жінок і беруть їх, як товар, не завжди й питаючи згоди. Ніцшеанці… Мовив–бо Заратустра: «Чоловік каже: я хочу; жінка каже: він хоче». А я впиваюся шампанським і миттю пристрасті, яка не є любов’ю, далі ж нічого не пам’ятаю. Ба ні, пам’ятаю — порожнечу. І знову очікую наступного випадку, сподіваючись на справжнє…

Ванда зупинилася, і Стефаник побачив, що вони, обійшовши кілька кварталів крутими вуличками, опинилися знову біля її помешкання. Вона обняла його, пожадливо, розпачливо, й опустила руки.

— Йдіть уже додому, пане Василю… Не треба… не треба вашого винуватого погляду й обіцянок. Я сама побажала цього, як тільки вас побачила. А напевно, досить було вашого дотику, коли ви взяли мене під руку, як ми вийшли з кав’ярні. Але на цьому ніколи не закінчується знайомство в нашому розбещеному світі… А може, це якраз те, що мало бути в мене? Може, й не Карл… Та що вас обходить мій стан? Не гнівайтеся і не мучте себе, ви ж зі мною не одружитеся. Ідіть, я вдячна вам за цю осінню ніч… Ідіть, Василю, геть звідси, з цієї хмільної браги! — припала вона головою до його грудей. — Ви вже перебродили, більше не треба: зав’язнете. Вертайтеся до себе, у вас великий талант. Свій. Вам більше не треба Пшибишевського.

…Поїзд минув Старе Село, наближався Сихів.

Де вона сьогодні? — думав Стефаник. — Щось залишила в її душі зустріч зі мною? А в моїй? Я ж зовсім забув про Ванду. Але коли через десять літ згадалася, значить, залишила. Я більше не вертався до Пшибишевського, більше не вертався й до Кракова. До мене прийшло моє. Але чи прийшло б, якби я його не шукав серед плетива хистких стежок? Якби не перебродив у тому ферменті? Хіба не в котлі браги Пшибишевського обсипалися з мене окалина старої рутини й накип новітнього фальшу? Може, завдяки й Ванді я вийшов звідти з первісною простотою бачення світу. І з первісним лінивством предків?.. Можливо, лінивство в нас живуче. Наші запорізькі старшини, подивувавши світ військовим талантом, у сорок років ішли на пасіки мудрагельствувати, зброю ж залишали недосвідченим. Тому не могли втримати здобутків перемог. Вуса, замочені у мед, замріяні ледащо…

Я теж пішов на пасіку — у тридцять літ. Вигорів. Лише Франко зумів героїчно перемогти наше традиційне лінивство. Але у своїй дисциплінованості він деколи не помічав, а то й не визнавав ферменту, в якому народжуються нові сполуки. Оцінював готові сполуки… А я вибрався з котла браги голий і мусив шукати нової одежі. Знайшов. І коли цей одяг насправді новий, інший, який стане початком не свіжої моди, а напрямку, стилю, коли мені вдалося скинути з нашої штуки шанталаві шаровари й розцяцькований кунтуш і одягнути її в суворий смокінг, то хіба цього мало?

Поїзд доїжджав до Львова.

Просіка вивела нас на гребінь, на який тільки що опустився місяць, на його надщербленому екрані вирисувалися листочки папороті й вершечки високого іван–чаю. Ми підійшли до місяця настільки близько, що могли зсунути долонями з блідо–оранжевої тарелі ту ворухку графіку, та він ніби забавлявся з нами, віддаляючись, не даючись у руки, і врешті поплив понад бездонним ізвором, стрімко й зухвало, поки не приліпився до темного неба обіч Ка–меня, заливаючи блідим світлом дитинець, де ще жевріла, догоряючи, ватра.

Археологи сиділи довкруж пригаслого вогнища, нам видні були їхні незворушні силуети і чутно було їх тужну пісню про опришків, котрі оплакували, передчуваючи люту зиму, своє марно загублене життя. У пісні звучала надривна печаль, та проте вчувалися у ній приховані оптимізм і віра, що не всі загинуть у снігах нещадної зими, хтось її переживе й знову розкладе купальську ватру, і не згасне вона ніколи у вічному плині людського буття.